«Все життя – в одній валізі»: історія порятунку родини Томенко

До Вашої уваги одна з історій порятунку молодої дівчини від жахіть війни – це історія громадської активістки, співзасновниці громадської організації «АРКА» («Агенція адвокації ромської культури») Наталі Томенко з м. Кременчук (Полтавська область). У цей час Наталі регулярно розповідає для європейської аудиторії про ситуацію в Україні, зокрема і про нелегке становище ромських громад.

Пряма мова (на основі відеозапису від 07 березня - https://www.facebook.com/EuropeanRomaInstituteERIAC/videos/380431893917563):

«Мені вдалося виїхати з України на дванадцятий день війни. Я не вдома. І сподіваюсь що я повернусь у свій дім. На восьмий день війни моя родина прийняла рішення виїхати з України. Це було найважче рішення для нас. Нам прийшлось розділити нашу родину заради того, аби діти залишились живими. Ми зібрали наші речі в одну валізу. І о шостій годині ранку ми розпочали свою нелегку дорогу. Кінцевим пунктом була межа на кордоні України з Угорщиною. 

Дорога була жахливою. Щиро кажучи, я ніколи не бачила стільки машин, стільки людей, у паніці тікаючих від війни. Багато військових зі зброєю і військової техніки на дорогах. Ми їхали сорок годин. Нас було у машині: тато, мама, сестра, наречена мого брата та племінниця, яка має лише півтора роки. Дорога була дуже важкою для всіх, а особливо для дітей. 

Мама опікувалась дітьми – сестрою, племінницею. Їм було погано всю дорогу. Наша невістка плакала, тому що вона мала залишити мого брата, свого чоловіка в Україні. Я не знаю як моя мама з цим справилась!? Вона була одразу всім для нас – і психологом, і мамою, і піклувальником. Я сиділа поруч спереду з татом, взяла на себе роль «навігатора через телефон». Так ми їхали! За двадцять годин ми проїхали 450 км, але за цей час це майже нічого і не проїхали, можна сказати. Це через те, що були довгі корки і ми стояли просто у колоні авто на дорозі. У зв’язку з військовим станом ми не могли бути на вулицях ввечері, а мали десь переночувати. Нам пощастило знайти місце у готелі. Вночі татові було зле. Мама знаходилась в іншій кімнаті з дітьми. Я піклувалась про тата. Йому стало краще. Він потрохи вставав. 

О шостій ранку ми продовжили свою дорогу. Родина була, звичайно, у стресовому стані, тут навіть немає про що говорити. Ми розуміли, що половину дороги вже проїхали і скоро буде кордон. Це надавало нам трохи сил. Я бачила той адреналін в очах у мого тата. І стан його здоров’я… я не знаю як він це зробив (сльози на очах). Проїхати у такому стані цю довгу дорогу. Для мене він мій супергерой, який захищає родину (плаче).

І навіть цей герой плакав як дитина на кордоні, коли ми, дівчата з дітьми, мали покинути Україну. Всі ми четверо перетнули кордон пішки. Я вдячна волонтерам, вони як янголи, які допомогли нам з нашими речами. Вже в Угорщині нас чекали мої угорські друзі.  

Ви знаєте таке дивне відчуття коли ти обіймаєш своїх батьків і ти не знаєш чи побачиш їх знову. Коли ми…. ( плаче) шість годин ще їхали до місця призначення. Наразі ми перебуваємо у домі моїх угорських друзів, ромів. Це на декілька днів, поки ми не знайдемо собі житло з усіма необхідними умовами для дітей. 

Я молюсь кожну годину за моїх рідних, які залишились вдома в Україні. За маму і тата. Вони переживуть! Також прошу Господа Бога дати мені сил аби опікуватись над моїми рідними, які зі мною тут в Будапешті. 

Бути у безпеці. Мати сили! Дякую всім хто підтримує мене! Не всім змогла відповісти, хто писав мені. Мені потрібно думаю ще декілька днів аби я прийшла до нормального стану. Я буду тримати вас в курсі моїх справ. Дякую всім!

Переклад з англійської - Віктор Човка.