«Застрельте мене, не мучте!..» – п’ята книга Миколи Бурмек-Дюрі

Цього року вже встигла побачити світ чергова творча робота відомого ромського письменника Миколи Бурмек-Дюрі під назвою «Застрельте мене, не мучте!..» Передмову до видання написав письменник Василь Горват:

«…ЗА ЗМІСТОМ – ЦЕ ЕПОПЕЯ…»

Бурмек-Дюрі Микола Миколайович

Застрельте мене, не мучте!.. / Передмова Василя Горвата. – Ужгород: ФОП Ребрик А. І., 2024. – 304 с.: іл.

Під важким і тотальним тиском шматок породи або кришиться, або перетворюється на коштовний камінь, що дивує своїм неповторним блиском. Так, це про молодого письменника Миколу Бурмека-Дюрі, автора ось уже 5-ї книги. Вона називається «Застрельте мене, не мучте!..». 

Микола Бурмек як письменник народився саме внаслідок зусібічного тиску, він прийшов у літературу всупереч усім перепонам і завдяки непереборному бажанню писати, малювати, творити, сказати світові про свою вулицю, про свою смагляву націю, переслідувану майже містичним тисячолітнім фатумом. Як зазначила кандидат філологічних наук Наталія Ребрик, аналізуючи творчість Миколи Бурмека, «серце автора переповнене любов’ю до свого роду-племені: він відмітає від нього увесь історично сформований суспільний негатив». 

Отже, Микола Бурмек з’явився в українській літературі всупереч обставинам, долаючи консервативні традиції циганської общини й так само консервативне ставлення з боку здавалося б цивілізованого суспільства, яке відвело ромам певну, досить вузеньку нішу для виживання нації – їм дозволялося жебракувати, місити вальки (тобто робити саман), виготовляти чотирни (жолоби для відведення дощової води) та виконувати іншу роботу, яка не потребує спеціальних фахових знань, освіти взагалі. Тільки не медсестрою чи продавцем піци, чи архітектором. 

На фото: Микола Бурмек-Дюрі

І ось у цьому вузенькому шматочку світу народився письменник Микола Бурмек. Народився 9 червня 1987 року в селі Цибулів Монастирищенського району на Черкащині (інший варіант появи на світ – в місті Чегдомин Хабаровського краю). 

У 2010 році вже дорослою людиною закінчив Великокомʼятівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. До 2018 року навчався в Карпатському університеті імені Августина Волошина. Зараз живе з родиною в ромському таборі в селі Великі Ком’яти Закарпатської області.

 Щоб вижити, зберегти свою ідентичність, ром повинен жити за своїми правилами, оскільки правила «гаджовів» тобто нас, «чужинців», все одно не для нього. Але не у випадку з Миколою Бурмеком. Тому що він понад усе страшенно хотів учитися, хотів писати, малювати. Це бажання було настільки сильне, що Микола наважився піти в клас, де вчаться ті самі діти «чужинців», які на вулицях не проминали нагоди покепкувати над смаглявими ровесниками. Це бажання вчитися було настільки сильне, що він подолав дуже несхвальне ставлення ромської громади. Адже Микола, ідучи в школу, майже досяг уже того віку (12-13 років), коли роми одружуються, заробляють на себе й власну сім’ю. 

Світ чужинців і світ ромів продовжували тиснути на Миколу усі ці роки. Коли він навчався у вищому навчальному закладі його поселили не з іншими студентами, а в підвалі гуртожитку. Потім він безрезультатно шукав роботу за спеціальністю, але не впадав у відчай, оскільки одночасно писав про життя односельчан, родичів, найрідніших людей. 

Першу спробу публікувати свої твори він зробив на сторінці фейсбука, і тексти вразили особливою образністю, індивідуальною побудовою фраз. Проте Микола майже відразу був змушений вийти з соцмереж, тому що пішли коментарі з образами на адресу ромів як таких. Про самі художні тексти не було жодного слова. Червоною ганчіркою для фейсбучників був тільки факт, що автор – циган. 

У 2017 році Микола Бурмек видав свою першу книжку за підтримки фонду «Відродження» «Щоденник молодого рома-мандрівника», згодом наступні – «Мама правду казали», «Гонір дикої троянди», «Циган і три срібні монети», поміж тим устиг ще видати збірку віршів. 

Творчість Миколи Бурмека як першого ромського україномовного письменника викликала принаймні журналістський резонанас. А потім прийшло реальне схвалення від окремих критиків і читачів. Якщо підтримку з боку гуманітарних організацій можна було пояснити бажанням тримати портал між суспільством і ромами, то подальша реакція видавців, та громадських організацій засвідчила визнання художньої самодостатності творів Миколи Бурмека. 

Крім немалого списку дипломів та грамот від «безкоштовних» організаторів конкурсів, варто згадати про Міжнароджну літературну премію імені Олеся Ульяненка, премію імені Івана Франка (від мерії Одеси), стипендію ПЕН-клубу, і, врешті, нинішній проєкт «Застрельте мене, не мучте!..» так само є підтримкою Європейським ромським інститутом мистецтв і культури саме художнього таланту Миколи Бурмека. 

Попри написання творів та заробляння на хліб насущний фізичною працею паралельно молодий прозаїк студіював класиків української літератури, відвідував курси, вивчав основи літературної грамотності, звіряв здобуті знання з власними текстами. Принаймні уроки стефаникового стилю не пройшли даремно і позначилися на деяких коротких шкіцах, наприклад, таких: 

Дух мерця 

– Боже, але ж і воняє!.. 

Електрик, затуляючи ніс, вибіг у двір. 

Мав повідомити господарів, що їхню оселю відрізають від електромережі через несплату. 

За огорожею побачив сусідку.

– Слухайте, але в цій хаті на дивані лежить мрець. Виглядає, що він там не перший рік.

– А-а… То має бути Сідор, – обізвалася жінка. – Я ще чудувалася, що його не видко?

– Треба ж поховати…

– Треба. Але нікому. У нього не було ні жони, ні дітей.

– Но, та якась родина мусіла бути?

– Сестру мав. Але та ще дівкою пішла за границю. Там і віддалася.

– А тут хтось його знав?

– Ні, він ні з ким не мав діла. Сідор вічно сидів дома, писав якісь дурниці.

– Слухайте, але щось із ним треба робити, – чудувався електрик.

– Йой, перепрошую! Мушу бігти за малою в садок, – і пішла.

Електрик хотів повернутися в оселю, але дух мерця з порога виштовхав його на вулицю.

Екстремальні реалії в ромських поселеннях передані в сконденсованому вигляді здатні по-справжньому вразити читача. Відчувається стефаниківський драматизм, максимальна смислова наповненість скупих мінімалістичних фраз. 

Як і кожна творча людина, Микола Бурмек продовжує літературну самоосвіту, проте на час написання й видання книги «Застрельте мене, не мучте!..» письменник рішуче визначився з жанром, який найбільше відповідає його власному баченню, власній художній концепції. Свій жанр він назвав «вакерка», ромською мовою це означає «розмова». 

У пропонованій книжці письменник свідомо відмовився від традиційної структури прозового твору, стрижнем якої є класична конструкція «зав’язка-кульмінація-розв’язка», яка мала б наштовхувати якщо не на дидактику, то на певні читацькі висновки. Тексти нової книги пропонують інше, інакше читання, в якому часто немає очікуваного сюжетного завершення. 

У цій книзі Миколи Бурмека кульмінацією є кожен випадок, кожна ситуація сама по собі, у першу чергу тому, що автор підкреслює: в ромському житті найбільш екстремальні історії, де фашисти знущаються над ромами («Застрельте мене, не мучте!..»), де місцеві Ромео і Джульєта добиваються свого щастя погрожуючи самогубством, де зубожілі сироти вмирають від голоду…

Можна сказати що в основі естетики вакерок є оповідь, сюжет, які дозволяють пізнавати життя, знаходити в його перипетіях загальнолюдські моменти і разом з тим екстремальні як для неромського сприйняття моменти. Наприклад, можуть вразити сюжети знайомства й одруження ромів. І мова не про те, що роми одружуються у 12-13 років, а дивовижна безпосередність, незакомплексованість романтичних стосунків. Відчувши, що молоді підлітки подобаються один одному, вони відразу вирішують одружитися. Того ж дня батьки нареченого йдуть до батьків дівчини просити згоди на одруження. Або ж такий варіант:

…То най ся на ній женить, а не поїдає очима, – відповіла Естер. 

– Мамко..,– зніяковіла юна відданиця. 

– Не позирай так на мене, – прикрикнула на доньку ромка, – бо я вічно жити не буду. 

– Тітко, дівка мене не хоче, – жартував Густій. 

– А ти хочеш? – допитувалася удовиця. 

– Як її звати? – поцікавився юний жених. 

– Румелія, – відповіла стара. 

– Румеліє, підеш за мене? – запитав Густій. 

– Мамко, що казати? – розгубилася леді у суконьці. 

– Іди за нього, бо виджу по очах, що хороший хлопець, – радила жебрачка. 

– Мамка каже, аби за тебе ішла, – Румелія подала руку. 

Він повів її до свого табору... 

І, до речі, текст про Румелію найбільш виразно ілюструє властивості жанру вакерки, коли, як уже згадувалося, кожен епізод є кульмінаційним, волає до читача.. Попри те, що в тексті стрижневою є доля Румелії, кожен розділ є автономним, і в кожному випадку не обов’язково Румелія є чільним персонажем. Оповідь про її батьків – це окремий самодостатній сюжет про смерть рома, якого застрелив сторож, життя у тітки – окрема історія, життя і страждання – ще одна окрема історія, і врешті, останні абзаци свідчать не про завершеність сюжету, а навпаки, про його незакінченість, сюжет вакерки ніби переривається у своєму розвитку: 

Ромів кинули, мов худобу, до вантажівки. Хижі облили бензином і підпалили. 

Повезли. 

За словами Румелії (Румби), їх розмістили у довгому бараці. 

Територія була обгороджена колючим дротом, чергували вівчарки, були сторожові будки, і ввечері вмикали прожектори…

Майстерність Миколи Бурмека полягає перш за все в драматургії подій, побудові діалогів, базованій на інтуїції й тонкому знанні психології. Драматургія текстів побудована на тій напрузі, коли поза мовленим залишається величезний емоційний заряд немовленого, неозвученого, прихованого за словами, викладеними на папері. Не випадково за мотивами прози Миколи Бурмека була поставлена моновистава в Закарпатському драмтеатрі. Попри мінімалістичний стиль на сторінках книги є дивовижні вкраплення, сповнені образності, метафоричності, які свідчать, що творчий пошук триває. «Я був розчавлений як гниле яблуко, яке переїхала машина», – зізнається ром зазнавши горя. 

Один з найбільших прозових творів у книзі означено як роман «Бібка». По суті, це – епічне полотно, присвячене долі закарпатських ромів, починаючи з 30-х років минулого століття і закінчуючи ХХІ століттям, коли община пройшла помітну еволюцію, не лише в соціальному сенсі (збудовано сучасні житлові споруди, придбано автомобілі), але й ментальному: з’явилася ромська символіка, ромський прапор, не тільки хлопці, але й дівчата хочуть вчитися. Історичні зміни неможливо не помітити. Ромська молодь живе сподіванням на добрі зміни. 

Так, за змістом – це епопея, хоча за обсягом – скоріше повість, але ж чи обов’язково ознакою епопеї повинно бути багатослів’я? Шукати відповідь на це залишимо українським літературознавцям. Тим більше, що філологи вищих навчальних закладів вже почали студіювати творчість Миколи Бурмека».

На фото: Василь Горват

Василь Горват, письменник (за матеріалами фейсбук-сторінки «Наталка Ребрик»)