«Приїжджай хоч сьогодні» : Як ромська активістка з Вугледару допомагає ВПО в Мукачеві

У зруйнованому росіянами Вугледарі ромська активістка Рада Каландія втратила житло та бізнес. А три тижні виживання в бомбосховищі порушили в її дитини-підлітка ПТСР - на відновлення знадобилося півроку. З перших днів війни і весь перший час відродження її життя в новому місті з нею була ромська громада. Рада Каландія та її родина знайшли прихисток у Закарпатській області, де тепер активістка адмініструє прихисток для переселенців в Мукачеві та допомагає постраждалим від війни. Ми говоримо з Радою Каландія про виживання в Вугледарі, дискримінацію ромів під час війни та єднання ромської громади. 

В лютий 2022 року Рада Каландія повертається думками неохоче – Вугледар опинився під російським вогнем вже 24 числа. 

“Вже в перший день війни в Вугледарі було точне попадання. Біля лікарні знаходилася військова частина. І, на жаль, в той день загинуло шестеро людей. Люди почали масово виїжджати, але в нас була надія, що такої великої війни не буде”, – згадує Рада Каландія.

Проте вже за тиждень Вугледар лишився світла, води та мобільного зв’язку. Ані працюючих магазинів, ані аптек. Тільки машина із “гучномовцем”, яка сповіщала про евакуацію. 

Вугледар. Джерело: телеграм-канал КураховоПокровскСелидово

У підвалах багатоповерхівки, в якій жила родина Ради, шукали прихистку 220 осіб. Рада Каландія говорить, що згуртованість мешканців до війни врятувала їх під час бойових дій. 

“Будинок був ОСББ, нам повезло, була і скважина з водою, і санвузол. Звісно, сиділи в темноті без опалення. Ми спустили подушки, ковдри. Я винесла казан на 60 літрів. Їжі спочатку вистачало. І ми закупилися завчасно, і сусіди виносили, що в холодильниках є. Готували на газовому балоні, мені дуже пощастило, в мене мудрий чоловік”, – посміхається Рада. 

Проте дедалі нерви в містян не витримували. Перебіжками від під’їзду до під’їзду вони бігли до найближчого пункту евакуації – школи. Родина Каландія ніяк не могла наважитися на цей короткий і водночас безкінечний шлях – їх старша родичка мала важку інвалідність.  

“Дуже страшно було, все сипало, вибухало, навіть страшно згадувати. Ми дівчинці тринадцяти років закривали вуха ватою, шапку надівали, щоб вона не чула того грохоту. Але ж марно, земля дрижить, дитина все одно чує вібрацію. Навіть, в квартиру до себе забігти не могли, постійно знаходилися в підвалі. Двоє людей вийшли покурити в нашому домі, їх вбили уламками снаряду. Пізніше було гірше. Мій чоловік людей ховав”, – згадує Рада та замовкає. 

Вугледар. Джерело: телеграм-канал КураховоПокровскСелидово

На третьому тижні війни Рада наважилася вибігти з укриття, у 100 метрах від підвалу ловив мобільний зв’язок. 

“Я додзвонилася до Чіріклі (ромський жіночий фонд “Чіріклі”, який допомагає вразливим групам – прим.), пояснила, не можемо дібратися ніяк до школи. Вони зв’язалися з місцевими волонтерами, ті з місцевою владою. І до нас приїхала машина, щоб довезти до пункта евакуації. Пам’ятаю, як чиновник один каже роздратовано, що не всі евакуюватися хочуть, мабуть, “рускій мір” чекають. А я кажу: “Зря ви так кажете. Ми теж не хотіли їхати, надія якась була, що зараз все закінчиться, та діти вже плачуть, неможливо було сидіти”, – говорить Рада. 

Коли київські активісти “Чіріклі” доклали усіх зусиль, аби допомогти їй виїхати з міста разом із маломобільною родичкою, в Ужгороді родину Каландія вже чекали в шелтері “Благо”, відкритого місцевими ромськими активістами. 

“Нам дуже пощастило, ми одразу приїхали в гарні умови. І трьохразове харчування, і психологічна підтримка була надана. Перший час ти кожного шороху, свисту боїшся. Дітям, звісно, важче було вийти з цього стану. В моєї доньки весь час були сльози. В Вугледарі трималася, а в Ужгороді відпустила емоції і не могла зупинитися. Тому ми в Ужгороді трохи підлікувалися”, – згадує активістка.  

В Маріуполі багато ромів зникли безвісти

Проте, як з’ясувалося згодом, доступ до евакуації отримали далеко не всі громадяни України. Вже десять років Рада Каландія опікується правами ромської меншини, до громадської діяльності вона долучилася у 2013 році – після смерті батька. “Він створив громадську організацію ще у 2003 році. Та я, якщо чесно, не долучалася, і не мала розуміння, як погано все в нас. Не знала ані про дискримінацію, ані про проблеми з документами. Я просто була приватним підприємцем. А тоді побачила, як реально жорстоко поводяться з людьми, і пішла у громади. Розповідала: “Ви такі ж громадяни, ви маєте права, ви не повинні мовчати”, – згадує Рада Каландія. 

З 2014 року її громадська організація “Циганське національне товариство Ромен у Донецькій області” особливу увагу приділяла проблемам ромів-переселенців, які у 2022 році стали більш критичними. 

“Коли я вже дісталася Ужгорода, до мене почали йти дзвінки з усіх міст Донецької області. Люди казали, що їх не беруть на потяг через те, що вони роми. Волонтери казали: місць нема, ми вас не приймемо. І перед носом закривали поїзда. Люди залишалися в гарячих точках. В Маріуполі взагалі багато ромів зникло безвісти, до сих пір не виходять на зв’язок”, – говорить Каландія. 

Тоді Рада Каландія звернулася до Донецької ОДА, аби привернути увагу до проявів дискримінації. “Мені рекомендували подати списки, щоб не упустили нікого. Я подавала, людей евакуювали”, – розповідає активістка.

Закривають двері, ми стукаємо в інші

Упередження ускладнює не тільки доступ до евакуації, а і до оренди житла, додає Рада Каландія. “Справа навіть не в великих цінах. Житло не здається для ромських родин. Тому що вони шумні, тому що вони роми. Розмова не доходить навіть до обговорення ціни: “Ні-ні-ні, ми не здаємо”. Дискримінація вже як звичка, ми в цьому виросли. Чи впадають роми в депресію з-за цього? Ні. Вони просто йдуть далі і стукають в інші двері і рано чи пізно вирішують свої питання”, – розповідає Рада Каландія. 

Аби допомагати ромам долати наслідки повномасштабного вторгнення, активістка долучилася до проекту “Ромодром” в Мукачеві. “За одну роздачу годували 500-700 людей гарячим обідом. Все це наші ромські жінки, чистили картоплю кожного дня, готували і все на волонтерських засадах”, – розповідає координаторка проекту. 

Рада Каландія. Надання гуманітарної допомоги ВПО в Мукачеві. Фото: фейсбук-сторінка Ради Каландія

Та остаточно переїхати до Мукачева з Ужгорода Рада Каландія вирішила, коли фонд “Чіріклі” запропонував їй адмініструвати шелтер для переселенців в Мукачеві. Триповерховий шелтер має близько 40 кімнат, проте вільні номери є в наявності завжди, каже Каландія. Проживання в шелтері – безстрокове, за потреб мешканців. “Здебільшого у нас живуть жінки і діти. Нещодавно заселили молоду маму з дітками з Херсону. Діти, будь ласка! Так, все, дайте я попрацюю, – гукає Рада та продовжує зі мною розмову. – Два місяці у нас проживає дідусь з Херсону, з правого берегу”, – розповідає Каландія.  

Їдальня шелтеру для ВПО в Мукачеві. Фото: архіви Ради Каландія

В шелтері передбачене триразове харчування, яке забезпечує волонтерська команда проекту. Окрім житлової безпеки в шелтері надають психологічну допомогу. Найчастіше мешканці шелтеру звертаються по допомогу до психолога з пропрацювання проблеми домашнього насилля, говорить адміністраторка шелтеру. 

“Війна дуже загострила питання домашнього насильства, – каже Каландія. – Зазвичай, ромські жінки про таке не говорять, але тут відкриваються. Головне, що не відмовляються (від психологічної допомоги – прим.), а йдуть на вже на це. Це вже дуже велике досягнення”, – говорить активістка. 

Спільні проблеми, різні традиції 

Додатково в шелтері надають правовий супровід – у відновленні документів, оформленні соціальних виплат та пошуку роботи. До бесіди долучається мешканка шелтеру, 28-річна Малина Повольська зі Слов’янську, якій наразі шелтер допомагає отримати паспорт. 

Повномасштабна війна застигла Малину та її маму у важкі часи – здоров’я матері Малини погіршувалося. “Почалося з астми, а виявилася онкологія”, – говорить Малина. П’ять місяців дівчина провела разом із мамою у лікарнях Ужгорода, та подолати хворобу не вдалося. Поховавши маму, Малина опинилася в чужому місті одна, без родичів та документів. “Не маю паспорт, бо мама боялася, аби мене не викрали заміж. Як раз коли мені було шістнадцять років, тоді актуально це було (викрадення ромських дівчат – прим.). Я в неї була єдина дитина, батько помер, коли мені був рік. Вона одна мене виховувалася і боялась”, – пояснює Малина. 

Шелтер для ВПО в Мукачеві. Фото: архіви Ради Каландія

Коли настав час розселення з тимчасового прихистку в ужгородському палаці культури, волонтери надали Малині контакти шелтеру в Мукачеві. “Я переживала, що мене не візьмуть з-за документів. А Рада мені каже: “Приїжджай хоч сьогодні”. Тут є все, що потрібно людині в сьогоднішньому моменті. Що ще сказати? Дякую Богу і всім, хто цим займається. В мене є дах над головою, скоро отримаю паспорт і хочу працювати, як всі нормальні люди”, – говорить Малина. 

Проблеми, з якими зіткнулася Малина, не унікальні для жінок ромської громади, говорить Рада. 

“Велика кількість жінок, яка в нас проживає, не мають освіти – не вміють читати та писати. З чим пов’язано? З традицією ранніх шлюбів, хоча можу сказати, в Донецькій області не виходять дівчата так рано, як тут. В Донецькій області зазвичай виходять в 18-20, в Закарпатській може бути і 13-14 років. Зверталася до нас дівчина дев’ятнадцяти років і має вже п’ять свідоцтв (про народження дітей – прим.)”, – говорить Рада Каландія. 

Арт-терапія для дітей-ВПО в шелтері Мукачева. Фото: архіви Ради Каландія

Активістка пояснює, ромська громада в Україні не одноманітна та різниться за регіонами діалектом, традиціями та ступенем інтеграції. Рада Каландія спостерігає і різницю в рівні нетерпимості до ромських співгромадян, за її думкою в Закарпатській області він вищий у порівнянні із Донецькою областю. 

“Інші танці, інша мова (ромський діалект – прим.), в нас спільна мова тільки українська. Але одне одного поважаємо, прийняли нас тут дуже добре. Ми і спільні проблеми маємо – документування, доступ до медичних закладів, доступ до освіти. Хоча, що мене дійсно здивувало – сегреговані школи для ромських дітей в Мукачеві, – говорить активістка. –В Донецькій області таких шкіл немає, в нас дітей не відокремлюють. Це питання в мене попереду, не має бути такого, аби хтось ставив бар’єри дітям. Дорослу категорію ми не поміняємо, а ось дітьми треба займатися”. 

Підготовка до навчання в шелтері для ВПО в Мукачеві. Фото: архіви Ради Каландія

Вже зараз в шелтері надаються освітні послуги для дітей. “До нас в шелтер ходить вчитель до дітей. Всіх дітей ВПО, зараз їх десятеро, ми зареєстрували в Мукачево в гімназію, домовилися з директором, що приймуть всіх. 1 вересня підуть до школи, а зараз до них ходить вчитель тричі на тиждень вони займаються. Роми і самі бачать, що час змінюється. Вже дітей підштовхують, аби в школу ходили і закінчували її. Не хочуть, щоб діти жили, як вони”, – говорить Рада Каландія. 

___________________

Двері шелтеру для ВПО в Мукачеві відкриті для всіх – як для переселенців ромської національності, так і для етнічних українців. Беручи слухавку, Рада Каландія завжди представляє шелтер, як ініціативу ромської громади. Буває, що телефонна розмова на цьому і обривається. “Зверталися якось, треба поселити бабусю 82 роки з Краматорська. Кажу, приймемо, є місця. Жінка приїхала, побачила ромів і підняла скандал: “Не буду тут жити і все!” Розумієте, не те, що нас не беруть, іноді і до нас не хочуть йти. Та що ми зробимо? Зараз в нас проживає десь 70% ромів і 30% українців. Наша задача – перенести важкі часи і дочекатися перемоги”, –говорить адміністраторка шелтеру. 

Шукати прихисток в шелтері для ВПО в Мукачеві за адресою: м. Мукачево, вул. Вокзальна, 41

* * *

Funding is provided by the U.S. Department of State’s Bureau of Educational and Cultural Affairs with Meridian International Center as the implementing partner