Мирослав Горват: «Нині багато ромів воює: Війна назавжди змінила наше життя»

Минув уже рік повномасштабної війни росії з Україною. З лиця землі стерті десятки українських міст, а понад 10 мільйонів українців стали вимушеними переселенцями. Частина з них виїхала в Європу, частина переселилась в західну частину України. Зокрема і на Закарпаття. Ужгород, як і решта області стали прихистком для сотень тисяч переселенців. Сюди на вокзали щодня приїздити десятки потягів, а автомобільний потік не згасав тижнями. 

Не дивно, що саме сюди переїхали й тисячі ромів з усієї України. Тоді закарпатський обласний центр став Меккою для них. Релігійні громади, ромські активісти та організації взяли на себе ношу відповідальності та допомоги цим родинам. Як це було, яка ситуація з ромськими переселенцями зараз, говоримо з ромським лідером, депутатом Ужгородської міської ради та віцепрезидентом Міжнародного союзу ромів (International Romani Union, IRU) Мирославом Горватом.

- Мирослав, як для Вас минув рік Великої війни з росією?

- Якщо ми говоримо про рік війни, то обов’язково маємо згадати тих людей, які пішли захищати нашу країну. Для мене вони герої. І таких людей серед ромів чимало. Наші хлопці служать розвідниками, танкістами, артилеристами, піхотинцями, тобто, майже кожному роді військ є роми. Роми – дуже миролюбна народ, і для нас воювати – це щось із геть незрозумілого. Але коли біда приходить у твій дім, коли на нашу країну суне агресор, ми не можемо стояти осторонь. Коли вбивають твоїх рідних, руйнують твій дім, коли знищують твоє життя, то не діяти – неможливо.

- А багато ромів зараз воює?

- Я не знаю усіх, але лише із Закарпаття поїхало більше сотні. Якщо говоримо про всю країну, то цю цифру можна множити на два чи навіть три. Якби їх усіх зібрати, то можна сформувати ромську роту чи невеликий ромський батальйон. Знаєте, чимало ромів допомагали ЗСУ в тилу ворога. Вони ходили поміж людей, слухали, спілкувалися і дані про окупантів передавали українському війську. Так вдалося знищити багато окупантів. Нині частина військових ромів є на фронті, на жаль, є поранені й такі, що не можуть через стан здоров’я та травми продовжити службу. Водночас є військові, які зараз працюють інструкторами та передають свій досвід новим солдатам. Я неймовірно пишаюся кожним із них. І постійно у себе на сторінці у мережі «Фейсбук» пишу про цих героїв. Переконаний, що їх мають знати як самі ж роми, так і українці. Бо ця війна змінює всіх і кожного, тому мусить змінити й стереотипи щодо ромів.

- Мені видається, що ставлення до ромів таки змінилося під час війни. Бо ми побачили, що роми – це невіддільна частина нашого суспільства. Згадати тільки, коли роми «взяли під контроль» російський танк.

- Знаєте, я трохи засмутився навіть, коли почув, що знову в одному реченні «роми» і «вкрали». Знову стереотипи. Але коли йдеться про російські танки, то тут – це на рівні героїзму. І ви подивіться як суспільство це сприйняло. Пісні, марки, плакати, меми – роми таки отримали велику увагу масмедіа на цій війні! Та направду, роми відважно не лише москальські танки можуть «красти» (сміється – авт.), але й мужньо воювати. На жаль, є серед ромських військових і зниклі безвісти. Рідні втратили з ними контакти. Ми поки не маємо офіційних даних про їх загибель чи полон, але зв’язок втрачено. Молю Господа, щоб хлопці виявилися живими. 

- Знаю, що у Вашій родині теж є військові.

- Так, наш майбутній зять, наречений донечки – військовий. До речі, Вікторе, твій родич. Хлопець служить у Державній прикордонній службі. Воював під Бахмутом, на харківському напрямку і пройшов із побратимами чимало пекла. Коли мав можливість дзвонити, то кожного разу просили, щоб беріг себе. Донька страшенно переживала, майже нічого не їла, не відходила від телефону. Фото, які він надсилав – це просто жах. На що перетворили нашу Україну ці окупанти. Відверто, дуже важко, коли член твоєї сім’ї на війні. Гадаю, що мільйони українців мене розуміють. Зараз їхній підрозділ на ротації й перебуває у спокійнішому місці. Та ми розуміємо, що він людина військова і у будь-який момент може поїхати у гарячу точку. 

- Такі люди, як військові-роми, таки ламають стереотипи про народ, який не прив’язаний до жодної держави. 

- Так і є. І навіть не самі військові змінили цей стереотип, а сама війна. У самій ромській громаді з’явилося відчуття обов’язку перед Україною. Люди побачили звірства росіян, побачили, що нас нищать усіх, незалежно від мови, віри, кольору шкіри. Усіх, хто живе на цій території, росіяни хочуть підкорити чи знищити. Тому роми від війни постраждали й це переростає в лють. Це – об’єднує і це пробуджує бажання боротися за свою землю, навіть якщо до цього ти ніколи таких речей не усвідомлював.

- Нині ми уже можемо більш відсторонено подивитися на ситуацію. Та я пригадую перші дні повномасштабного вторгнення росії, тоді на західних кордонах були величезні черги, в Ужгород їхало сотні тисяч людей. Серед них були й роми. Хто їм допомагав?

- Всі допомагали. Тоді був хаос, але ми згуртувалися і просто працювали й розв’язували поточні проблеми. Ми рятували жінок і дітей. Допомагали відправляти їх за кордон. Було багато випадків, коли у людей не було жодних документів. І вони ні виїхати не можуть, ні пізніше тут допомогу оформити. Коли уже стало зрозуміло, що наступ росіян наші військові загальмували, а тут почали працювати державні служби й був доступ до реєстрів, то швидко допомагали відновлювати документи. У перші ж дні, я зустрівся із представниками влади, правоохоронцями й ми домовилися про співпрацю і допомогу. Роми допомагали патрулювати поліції, роми допомагали будувати укріплення, працювали волонтерами на вокзалі та у «Совиному гнізді». У ромському поселенні на Радванці ми організували шелтер для людей, які прибували з усієї України. А із-за кордону ромські організації допомагали продуктами, одягом, засобами гігієни й т. д. Дуже багато роботи на себе взяли наші церкви. Там жили та харчувалися сотні ромів з усієї країни. 

Це був дуже непростий період. У мене телефон не замовкав. Тим паче, що соціальні служби тоді працювали нон-стоп. Я ж бачив скільки людей ми розселяли в «Юності», у школах тощо. Якщо порахувати, то у перші дні Ужгород прийняв десь 7-8 тисяч ромів. Зараз багато людей виїхали за кордон. Незначна частина повернулася додому. А решта – досі в Ужгороді. Хтось винаймає житло, хтось живе у поселеннях з іншими ромами. До речі, роми в Україні – не однорідні. Це дуже різні групи, навіть мовно різняться. Тому роми, котрі приїхали сюди, були змушені вчитися жити за трохи іншими правилами. Як на мене, ця інтеграція була вдалою. Наприклад, ми відразу заборонили всякі гуляння в поселенні. У нашій країні війна, нема часу на веселощі. Треба допомагати усіма силами. А хтось так не звик. То доводилося пояснювати.

- Щодо пісень. Роми справді багато співають. І дуже часто у потягах можна було зустріти хлопців з гітарою, які співали російських пісень.

- Так було до війни. Зараз найпопулярніша – це пісня «Червона калина». Ви, певно, бачили, коли ромські музиканти на Радванці заспівали цю пісню. Я виставив відео і воно завірусилося. Ця війна багато чого змінює у свідомості й самих ромів, які почали більше себе асоціювати з Україною. Наприклад, у нас в поселенні повсюди висять українські прапори, а стовпи розмальовані у синьо-жовтий.

- А чи не траплялося якихось проблем з ромами-переселенцями? 

- Іноді з’являлася інформація, що от роми такі-сякі, якісь пости у Facebook. І їх цілеспрямовано намагалися розганяти інтернетом різні боти. Та дякувати Богу, ні українці на провокації не велися, ні такі інформаційні атаки не підхоплювали ЗМІ. Навпаки, дякую журналістам, що інформацію перевіряли й у перші місяці багато говорили про ромів, які воюють і допомагають. Це в нашому суспільстві створює зовсім інший образ ромів. Я, до речі, тоді постійно на своїй сторінці публікував фото і відео наших героїв-захисників і люди могли бачити, що роми дійсно частина сили, що боронить Україну.

- А як гадаєте, роми, які виїхали за кордон, повернуться в Україну?

- Хіба незначна частина. Хтось там народив дітей, хтось отримав роботу чи навіть житло. Вони почали соціалізовуватися в Європі. Та й допомогу отримати люди там можуть значно більшу, ніж у нашій країні, де досі йде війна. Я дуже сподіваюся, що люди, які зараз за кордоном, навіть якщо не повернуться в Україну, то зможуть себе реалізувати там. А згодом допомогти своїй громаді і своїй Батьківщині відбудовуватися і розвиватися.