«Там, пша́ла, рома́ ідуть, і защищають Україну. За Україну, пша́ла, рома воюють»

Історія українського рома в Росії та російської ромки в Україні

Роми не територіальний етнос, який не має власної країни і проживає на територіях різних європейських держав (і не тільки), виходячи із цього роми ідентифікують одне одного як представників одного етносу, не прив’язуючи себе до якоїсь країни проживання. Ба більше, для багатьох ромів громадянство є радше формальністю або необхідністю мати документ, що посвідчує особу. Відомі випадки, коли члени однієї родини мали громадянство різних країн. Такі випадки зустрічаються і серед українських та російських ромів, про яких ми і поговоримо.

Історичний зв’язок українських і російських ромів. Історично роми України та Росії тісно пов’язані між собою, більше того, на території двох країн переважно проживають одні і ті самі етногрупи. Наприклад, роми-серви сформувалися на території України, але згодом їх традиційними ареалами проживання стали і Ростовська, Воронізька, Самарська області РФ. Роми-влахуря представлені переважно у Краснодарському, Ставропольському краях та Ростовській, Астраханській областях РФ, але значна їх кількість також проживає у Херсонській, Миколаївській, Донецькій та Луганській областях України. Кримські роми походять з Криму, велика кількість їх також проживає в Запорізькій, Херсонській, Одеській областях України, але в той же час багато представників етносу зосереджені у Краснодарському краю та Самарській і Свердловській областях РФ. Те саме стосується й більшості інших груп: келдерари, ловари, плашуни, кишинівці, руска рома тощо. Тому не звертаючи уваги на те, що українські та російські роми живають на територіях двох різних країн з державним кордоном поміж ними, для ромської спільноти — Україна та Росія довгий час розглядалася як монолітний культурний простір, без ментальних кордонів. Нерідко російські та українські роми укладали між собою шлюби, відвідували одне одного на великі календарні свята (Різдво, Великдень, Їлбаші, Циганський новий рік і т.д.), приїздили на весілля та похорони. Недивно, що велика кількість ромів України мають близьких родичів у Росії, і навпаки – російські роми мають родичів в Україні. Тому і сьогодні не є рідкістю зустріти рома-громадянина України в Росії і навпаки.

Окупація Донбасу та зв’язки ромів. У 2014 році розпочався перший етап російського воєнного вторгнення в Україну, результатом якого стала часткова окупація Донбасу, утворення там т.зв. ЛДНР та анексія Криму. Ці події вперше внесли зміни в уявленні ромів обох країн про безкордонний ментальний простір. З однієї сторони змінилися зв’язки ромів у середині країни – тепер ромам-громадянам України стало неможливо в’їхати на територію т.зв. ЛДНР, так само як і ромам, що залишилися жити в окупованому Донбасі стало помітно важче потрапити на територію вільної України. А з іншої сторони – з’явилися складнощі з перетином українсько-російського кордону. З 2015 року громадяни Росії могли в’їхати в Україну лише по закордонному паспорту, якого роми часто не мали. Також після початку російської агресії на Донбасі росіян, які приїжджали в Україну, почали ретельніше перевіряти, зросла кількість відмов на в’їзд в Україну. З 2020 року і громадяни України могли виїжджати у Росію лише із закордонним паспортом.

Але не зважаючи на війну на Донбасі, яка принесла багато бід його жителям, в тому числі і ромам, не дивлячись на значне ускладнення перетину українсько-російського кордону, роми все ж таки, як і раніше вільно пересувалися між двома країнами, хоч і дещо менше.

Російське вторгнення в Україну (2022 р.). 24 лютого 2022 року Росія розпочала другий етап агресії в Україні – повномасштабне вторгнення. На початок вторгнення, не звертаючи уваги на попереднє загострення ситуації між країнами, деякі українські роми знаходились у Росії, а російські — в Україні. Саме з такими двома героями я познайомився під час проведення опитування серед ромів – українських біженців від війни у Європі. Обидва герої тісно пов’язані як з Україною, так і з Росією, та мали досвід життя в обох країнах. Перший – Андрій (ім’я змінено), родом із Херсонщини та походить з ромської громади сервів. У 2012 році він одружився з російською ромкою, з етногрупи руска рома. Перші пів року Андрій із дружиною жили в Україні, але проблеми з відсутністю власного житла підштовхнули сімейну пару переїхати на батьківщину дружини – Нижній Новгород (місто змінено). Андрію 52 роки і після 10 років спільного життя вони з дружиною мають трьох неповнолітніх дітей, усі троє громадяни Росії:

Лєт у 25 я жени́вся пе́рвий раз. Ну, вот тогда моя жизнь, вона круто ізмєни́лась і вообщє пошла… ну, як на сєгодняшній день, то не туда, как оказалось. Но сначала, пєрвиє года три, я думав, шо туда. Но через 13 лєт совмєстной жизні оказалось, шо нам не по путі. Короче, разійшли́сь. І в 42 года жизні я рєшил опять пойті на ривок. Же́нився я, однім словом. Вона із ру́скіх роме́н. Очень поря́дочна рома́. Вони із-за Урала. І оказался я в Росії.

Друга героїня – Анґеліна (ім’я змінено). Анґеліні 25 років, вона походить із групи ромів-влахуря, народилася та виросла у м. Ростов-на-Дону (місто змінено) РФ. Після завершення школи вийшла заміж за українського рома-серва. До 2019 року, Анґеліна разом із чоловіком, переважно, мешкали у Росії, а з 2019 – в Україні. Пара має двох неповнолітніх дітей, хлопчика громадянина РФ і дівчинку громадянку України: 

Вышла я замуж в 17 лет в Украину. До этого я училась в школе, потом в техникуме. Потом я встретила Давида [ім’я змінено]. Проучилась я недолго – всего лишь три месяца. Теперь восемь лет уже замужем. Работали с Давидом мы в России, ну, честно сказать из восьми лет, я живу в Украине конкретно два года. Потому, что мы приезжали сюда обычно месяц-два, и опять уезжали в Россию. То есть, я вообще не считала, что я живу в Украине.

За словами дівчини, перші роки їй було досить незвично та не комфортно жити в Україні:

Я не понимала образ жизни, не понимала отношение людей, я не могла адаптироваться, я всегда жила мысленно в России. Мне казалось, что мне тут не нравится. Ну, как-то я выросла в России. Тем более, мне там всегда нравилось в Ростове, я любила это, там моя семья. И всегда, при любом удобном моменте, я Давиду говорила: вот Украина, здесь все хуже, вот у нас классно. […]. Мы иногда ругались из-за этого. Потом из-за карантина мы находись два года в Украине, не выезжали никуда, и малая родилась уже здесь. Я начала смотреть на Украину по-другому, начала замечать, что здесь многие вещи проще, чем в России. За эти вот два года, я поняла, на самом деле, что в Украине лучше. Сам менталитет народа другой абсолютно, в Украине добрее люди. Вот у меня российский паспорт, у малого российские документы, и никогда не было никаких проблем. Там касаясь больниц, садиков, либо чего-то, да, всё по щелчку пальцев. Все очень просто, хотя я разговариваю по-русски, как бы видят люди, что я из России, и намного все проще. Приехала я сейчас [у Росію] и вообще всегда до этого, гадже́ [не-роми], как собаки просто. Никуда невозможно нигде… вообще бесплатно – даже разговора нет. Даже за какие-то ловэ́ [гроші], что-то, где-то договориться, купить. Везде магарыч, везде как собаки. Реально, в тысячу раз сложнее.

Андрій же ділиться своїм досвідом приживання в Росії з точки зору українського рома:

За ці 10 лет я поняв, шо таке Росія. Росія – ето огромная тюрьма. Це тюрьма, з якої вибраться очень тіжело і в якой жить не просто. Человєк, которий живьот в Росії: він пішов на роботу, він работає 12 часов. Он прішел домой, єму даже поужінать нєчім может бить, но він спокойний собі, він довольний усім. Там, чяво, люди не кушають, шоб наїстись, там кушають, шоб перебить голод. […] Три сорта хліба: кірпічик і батон, і таке, Господи прости, «калабашка» називається. Як казав дядько Сашко «голодна Росія». Я його ці слова, чяво́, часто вспоминав.

На початку війни, обидва герої довгий час мешкали не у своїй країні. І дізналися про початок вторгнення за різних обставинах. Андрій 24-го лютого знаходився у своєму будинку у Нижньому Новгороді і почув про початок війни з російських федеральних ЗМІ:

А знаєш коли я узнав? Я узнав, да, 24-го чісла… гдє-то било около 12-ті дня. І по тєлєвізору, це ж в Росії, поняв, і по тєлєвізору я так дивлюсь, то ці машини, бронетранспортьори. Оця велика машина, а сзаді сидить оце якийсь пулемьот у нього. І вони по ГЕС шмалять. Оце «Z» і по ГЕС. І я дивлюсь: Пша́ла [брате], Вася! [Вася:] Так, Андрюха, ваш город показывают! [Андрій:] Так це, пша́ла, і єсть наш город! А куда, пша́ла, вони? [Вася:] А щас, Андрей, он объявили, якась спецоперация.

Анґеліна ж у цей самий час була на Дніпропетровщині, вона та її родина прокинулися зранку через початок російських обстрілів. Вже за декілька днів родина Анґеліни виїхала у Кіровоградську область, опісля у Вінницю, а далі до Львова:

Мы куда едем, за нами везде бомбы летят. Обычно я ставила будильник каждые пол часа, чтоб если будет сирена, чтоб не проспать. Получается в какой город куда мы ни едем спасаться, в любом спокойном городе наутро стреляют. Я каждый раз ложилась и со всеми прощалась, я целовала детей. Я не понимала, проснусь ли я утром или нет. Вот я кормлю ребёнка, и не понимаю, через час мы будем живы или нет. Вот в таком страхе мы прожили 18 или 20 дней. Я думала, если мне суждено умереть, пусть это будет сразу, чтоб не мучались ни мы, ни дети. Чтоб не это – без руки, без ноги. […] Сразу лучше во сне…

Андрій ділиться своєю першою реакцією після перегляду новин:

Чя́воро [хлопче], я не могу передать, что я чувствовал. Сказать, кипятком облили – нєт. Я обливался кипятком. Нє, не так це. Я обалдєл! Ну, караул просто. Я не могу передать. Я не знаю чого. Я, віриш, я не ожидав вообщє, шо я так оце буду це все чувствовать. Повєрь, я не ожидав, шо буде така у мене рєакция. […] Я слухаю оце, Черкаси, чя́воро, я плачу. Цей шуряк стоїть: Андрей, что с тобой? Уже він дивиться на мене – плаче тоже.

Анґеліна також ділиться своїми відчуттями та роздумами під час виїзду з Дніпропетровщини:

Я насколько была тогда злая на Россию, я понимаю, что я оттуда, всё. Но когда мы сидели в подвалах с детьми, боялись, потому что российские бомбы падают. Я никогда не думала, что настолько возненавижу это. Мне было стыдно. Раньше я всегда, когда с раклями [не-ромські дівчата] общалась, или где либо, его [чоловіка] друзьями. Когда меня спрашивали: Откуда я? – я говорила, что из России и всегда почему-то я гордилась этим. А во время войны мне стало стыдно. Мне настолько было обидно, что я прячусь от того, откуда я сама. Мне в душе было неприятно, будто это сделала не страна, а кто-то из моей семьи.

Після перебування у Львові, Анґеліна разом із двома малими дітьми перетнула українсько-польський кордон та опинилась у Польщі.

На фото: прикордонна територія України, березень 2023 р. (автор - Віктор Човка)

А із Польщі через Білорусь відправилися до батьків у Росію. Приїхавши у столицю РФ, героїня одразу зустрілася з непорозумінням з боку співгромадян:

Мы приехали в Москву, на поезде с мамой приехали. С самого выхода в вокзале я начала ругаться. Получается грузчики стоят на вокзале. Я смотрю, грузчик, там написано «300 рублей место». У меня было четыре чемодана и коляска. Мы подходим, он говори: 1800 с вас. Я говорю: В смысле, написано 300. Он говорит: Это одно место, типа, а у вас шесть. А у меня двое маленьких детей, куча сумок, понятное дело, что я не проехала там 100-200 километров, да. Я говорю: Вы знаете, я с Украины, у меня нет российских денег. Я думала, что 300 рублей. Давайте хотя бы 600. Он говорит: Что значит, с Украины? И с такой он агрессией начал типа: А чё сюда приехали, раз у вас нет?! Надо было ехать, типа, в Польшу, вас же поляки, чехи там принимают. Чё вы сюда приехали!? Я сначала чё-то так завелась с ним. А потом мама говорит: Тихо, тихо. Я думаю, сейчас нас закроют в обезьянник. Ну, я промолчала.

На фото: Московський залізничний вокзал, лютий 2022 р. (надано одним з героїв розмови)

Із залізничного вокзалу Москви Анґеліна відправилася у батьківський будинок у Ростові-на-Дону. І вже через декілька днів зустріла нерозуміння і вдома:

Даже вот мой отец, да, я ему рассказываю: Пап, там родственник погиб, у того тот погиб, они в садики, в школы, стреляют; [Батько:] То, что мирное население гибнет, это Украина их стреляет. Я говорю: Пап, я там была, я это все видела; – бесполезно. [Батько:] Это Украина, это неправда. Там мирное население не гибнет. И я с ним вот просто ругалась. Я говорю: Ты веришь то, что в телевизоре или то, что я тебе говорю? […] Помню едем и по трассе едут эти танки военные «Z» и папа им сигналит. Я говорю: Правильно пап, сигналь, они сейчас едут туда, где находится твоего внука папа, или там, где находится твой племянник, они едут в них стрелять, а ты им сигналишь. А он: Дура, они нас защищают. […] Я убивалась с ними до слёз, мне обидно было, от несправедливости, не могла это всё спокойно слушать.

На відміну від ситуації Анґеліни, оточуючі Андрія роми підтримували його та співчували:

Ти понімаєш, там де я жив, там рома, і їм вообщє не до войни, їх рая́ [поліція] можуть забрать в любу минуту, рая́ облави роблять на роме́н. І оце я їм обьясняю, розвіваю їх. Показую ось такий город, там живуть ось такі цигани, я знаю цих людей, я там був, а ваші ґаджє́ стреляють у них. І тоді чя́воро, вони, шось начінали понімать. Тоді уже якісь но́вості шурячо́к найде́ в Ютубі і оце мені показує: Андрюха, вот ваши отогнали их от Киева.

На фоні російської війни в Україні однією з найбільш популярних була тема викрадення на Херсонщині ромами російського танка. Ця подія активно обговорювалася і серед російських ромів.

[Андрій:] Ой, чяво́, це в Росії, це любімоє було вообщє обсужденіє! Це вся Росія знає, шо це було. Це я прям тащівся од цього! Я всім це розказував. Так я там другу історію придумав. Я продолженіє придумав: Я знаю цих циган. Только ж ви смотрітє, шоб нікому … [Роми:] Та, Адрюха, ту со, мо́рэ … [ти що, друже …]. [Андрій:] Це, пша́ла, і танки, і БТР, і ті тигри оті. [Роми:] Оті? [Андрій:] Да, і все на Запорожье переправляют туда, пша́ла, до украінской армії. [Роми:] Так подожди, а как же цыгане танк украли? [Андрій:] У них, пша́ла, рабочий там. А він в армії танкістом був. Чяво́, я таку історію там розписав. [Роми:] Та ты шо, от это да! Так шо это был прикол.

Андрій навмисно доповнював історію власними деталями, свою мотивацію він пояснює так:

Шоб вони поняли, шо в Украіні, чяво́, циган уважают. І цигани в Украіні ніколи не жили так, як живуть в Росії, в смислє, отношенія к циганам, понимаєш. Я там чяво́: Та, пша́ла, ви шо рєбята, там щас циганє, пша́ла, на пєрвом мєстє! І циганам це казав, і ґаджя́м це казав. Рома́, чяво́, прям караул: Да ту со, ада́ пал тумарэ́ рома́ рая́ сейчас! [Та ти що, оце за ващими циганами зараз поліція!]. [Андрій:] Конечно, пша́ла, ви что! Амарэ́ укра́инска рома́, пша́ла [наші українські рома, брате], такіе красавци. Вони пропагандіруют свого Путіна. А мені нада своїх туди пропагандировать чи не нада?

Іншою популярною темою серед російських ромів був вступ українських ромів до лав ЗСУ. Бо таке явище було вкрай неочікуваним.

[Андрій]: Я, чяво́, я старався, шоб вони по чуть-чуть наматували, шо це воно не должно буть так, понимаешь. Не должно. Це не хорошо. Це не правильно. Я кажу їм: Там, пша́ла, рома́ ідуть, пша́ла, і защищают Україну. За Україну, пша́ла, рома́ воюють. Ти, пша́ла, піде́ш за Росію воювать? [Роми:] Нэ, мо́рэ, со ту… пал со… [ну, друже, що ти… за що…].

Анґеліна: Я говорю, честно, я немножко поражена вот этим патриотизмом. Я не думала, что настолько смелый народ в Украине. И я им рассказываю [росіянам], что цыганские ребята, говорю, идут там в ту же тероборону там, на блокпосты. Я говорю: Вы представляете, идут сами, их не заставляют. Если у нас там мобилизация – все бегут, то там сами идут. Одно дело, когда там гадже́, да, идут, а одно дело, когда переляканные цыгане, которые от всего всегда бегут, а тут они сами идут. У некоторых это было как, знаешь, типа: Они больные, ну, разве это стоит, подставлять свою жизнь? А у некоторых, наверное, это немного вызывало какое-то приятное удивление. Что все-таки среди ромэ́н есть такие люди, знаешь, которые, ну, несмотря на свою жизнь, какую-то там храбрость имеют.

Перші вісім місяців війни Андрій продовжував знаходитися у Росії, але після оголошення часткової мобілізації у РФ, залишив країну. Причиною виїзду стало питання безпеки, адже Андрій переживав, що його можуть примусово мобілізувати у російську армію як жителя «новоприєднаної» Росією області. У листопаді Андрій залишив свою сім’ю та виїхав шукати укриття у ЄС. Наразі він перебуває у Німеччині більше місяця і отримав вже статус тимчасового захисту. Головною проблемою Андрія залишається вивезення з Росії до Німеччини його дружини та дітей. У разі успішного виїзду жінка Андрія планує відмовитися від російського громадянства на користь українського.

Анґеліна ж після виїзду із Польщі до Росії, знаходилась у батьків сім місяців, а її чоловік увесь цей час перебував на Дніпропетровщині та допомагав місцевій ТрО. У серпі 2022 року у хату сімейної пари влетіла російська ракета та розтрощила другий поверх будинку. Після цього випадку чоловік Анґеліни залишив домівку та відправився до Європи, мимохідь заїхавши у Росію забрати звідти дружину з двома дітьми. На сьогодні Анґеліна з чоловіком мешкають у Чехії.

Інтерв’ю записані у грудні 2022 року, після того часу Андрій був вимушений повернутися в Росію, оскільки його жінку та дітей не впустили в ЄС на латвійському кордоні через їхнє російське громадянство. Анґеліна ж перебуває надалі в Чехії зі своєю родиною. 

Усі справжні герої цієї статті побажали залишитися анонімними.

На фото: прапор України в Ужгороді (з архіву Віктора Човки)