Історії війни: Родина Тетяни Ніки з Одещини

«Чекаю на перемогу аби повернутися нарешті додому», – саме такі плани в ромки Тетяни, про які вона нам розповіла: 

«Мене звати Ніка Тетяна, мені тридцять сім років, я вже понад двадцять років заміжня. Мого чоловіка звати Євген. У нас четверо доньок: старша Магдалина, Марина, Віталіна та Софія, найменшій вже шість років. Наразі ми всією сім’єю знаходимось у Німеччині. Але до війни в нас було прекрасне життя. Ми проживали в Одеській області, в селі Ганнівка. Мали свою роботу – я з чоловіком були підприємцями і мали свій магазин з одежею. Але 24-го лютого почалася війна і наше життя кардинально змінилось.

Про війну ми дізнались не одразу, адже, на щастя, в наших районах не було ні вибухів, ні сирен на той момент. 24-го лютого наш день починався як завжди: діти в школу, ми збиралися на роботу, я телефонувала мамі, але слухавку ніхто не брав. Я навіть здивувалася чому. Тільки-но ми приїхали на роботу і почули, що всі тільки про одне й говорять, а потім і самі почали шукати новини. І, на жаль, розмови людей про те, що це війна, підтвердилися. 

Було дуже страшно тоді, ми незнали що робити, куди бігти. Наше село, в якому ми живемо, перетинає кордон з Придністров’єм. Тому було страшно. Пізніше мій чоловік разом з іншими односельчанами-чоловіками зібралися та зробили сільську територіальну оборону, аби контролювати процес перетину нашого кордону, який пролягає повз село, контролювати інших людей які в’їжджають та виїжджають. Було навіть таке, що наші хлопці спіймали диверсантів. Сільська рада допомогла зробити блокпост при в’їзді в село, та хлопці між собою розділили графік чергування на ньому. Ось так, коли почалася комендантська година, чоловіки почали з дев’ятої вечора до шостої ранку по черзі чергувати на нашому блокпосту. 

Час ішов, через жахливі новини з Бучі та Ірпіня ставало ще страшніше. Ми перебували ще вдома, А коли вже прийшов травень та почалися розмови поміж людьми, що 9-го травня станется щось погане, ми вже почали всією сім’єю дуже нервувати та саме тому і вирішили поїхати закордон. В дорозі також всі хвилювалися, адже грошей багато не було в нас, ми н езнали куди ми їдемо і що будемо там робити, але найголовне, що ми їхали в безпечні місця. 

Ми приїхали в Німеччину, нас добре зустріли, місцева влада одразу нам дала будиночок в невеличкому селі, волонтери допомогли оформитися на отримання соціальної грошової допомоги, а односельчани завжди приходили в гості та приносили їжу, дітям якийсь гостинці. З часом все потрохи почало налагоджуватися. Дітей відправили до школи. Чоловіку зараз шукаємо роботу. 

Але все ж таки наші плани на майбутнє, як закінчиться війна, першим кроком зібрати всі речі і їхати додому. Ми вже тут приблизно пів року живемо, я не можу сказати що тут погано, але я дуже хочу додому, хоч дітям тут і сподобалась. Як би не було, головне що ми в безпеці, я як мама чотирьох дітей розумію, як це важливо.

Війна дуже змінила мій погляд на життя, от якраз зараз розумієш, що найважливіше в житті – це не заробити грошей, не купувати нерухомість чи ще шось, найважливіше – це бути разом, разом всією сім’єю, бути в безпеці. Наостанок можу сказати, що ми дуже чекаємо на нашу перемогу, я бажаю нашим воїнам багато терпіння та здоров’я. Слава Україні! Героям Слава!»