Ромський воїн Василь Медведенко з Кам’янського

Двадцятидев’ятирічний ром Василь Медведенко розповів нам, як він пішов добровольцем в ЗСУ та як саме на нього вплинула війна. 

Медведенко Василь на даний момент служить в Збройних Силах України. Воїн проживає у Дніпропетровський області, у місті Кам’янське. Василь –багатодітний щасливий батько п’ятьох маленьких діточок віком від двох до дев’яти років. Із самого дитинства Василь займається спортом, а саме боксом. Вже у дорослому віці він досяг значного успіху у цій справі – став кандидатом у майстри спорту по боксу. 

Дитинство у Василя було радісне, адже його батьки вкладали у своїх дітей усі свої можливості та любов. Батьки навчили Василя бути мужнім і відважним хлопцем. «Я виріс в колі своєї сім’ї та знаю що таке доброта, батьки вклали багато зусиль у наше виховання та подарували нам свою любов», – розповідає Василь. 

Василь закінчив технічне училище, отримав спеціальність помічника машиніста тепловоза. Але згодом виявилося, що по спеціальності Василь не працював, тому що відкрив сімейну будівельну фірму. В рідному місті його фірма шукала об’єкти та надавала різного роду будівельні послуги. Василь був керівником та слідкував за якістю роботи. Його фірма працювала не тільки з приватними замовленнями, а й із державними, оскільки доводилося брати такі об’єкти як державні лікарні та школи.

У новину про російське вторгнення Василь спочатку не зміг повірити, але через декілька днів впевнився, що це дійсно почалася війна… : «Я зрозумів, що для моєї країни, де я виріс та виховую своїх дітей, це дуже глобальна проблема. Спочатку я думав, що це буде тривати не довго, може місяць, може раніше все закінчиться , але коли я побачив новини про Бучу, я зрозумів, що це надовго. Саме жахливі події в Бучі спонукали мене до дії – піти добровольцем захищати свою рідну землю». 

Ось вже як пів року наш герой захищає Україну на фронті. Василь розповідає: «В першу чергу, я, як людина яка народилася та виросла в Україні, в країні де проживає вся моя близька родина – моя дружина, діти, я цілком усвідомлював, що мені треба захистити свій дім, свою країну та людей, яким загрожує небезпека. Я патріот своєї країни та у важну для неї годину не можу стояти осторонь. Також на мене дуже вплинули ті жахливі події в Бучі... 

Саме тому, я зі своїм братом 8-го квітня пішли добровольцями до місцевого військоммату. Батьки та дружина цю новину сприйняли зі сльозами на очах та болем у сердці, але на зміну нашого рішення це не вплинуло. З дітьми я особисто вирішив провести бесіду так, щоб вони мене зрозуміли. Я пояснив своїм дітям, що нам всім загрожує небезпека, тому я мушу піти захищати свій дім та сім’ю. Зараз, через пів року, я розумію як мені тяжко не бачити дітей. Кожного разу бачити їх по відеодзвінку та пояснювати де я, чому не приїжджаю додому. Сердце кров’ю обливається кожного разу і я знаходжу в собі сили, аби вижити щоб їх побачити та приїхати додому. В мене ростуть хлопці, тому я маю дати їм достойний приклад.

На військовій службі Бог береже мене та хлопців, які служать разом зі мною. За пів року вони стали мені майже рідними. Я вже важаю їх своїми побратимами. Підтримка є не тільки вдома, а й тут. Навіть коли я приїжджаю додому, думками я з ними, дуже хвилююся і гадаю як вони там, чи все добре в них. Тут я зрозумів, що таке справжня чоловіча підтримка та дружба. Також нашій бригаді дуже сильно допомогть волонтери, привозять всі необхідні продукти харчування, ліки, одежу».

На питання де зараз знаходиться Василь та де він побував, відповідати відмовився, адже це конфіденційна інформація, яку заборонено розповідати, пояснив він нам. Але сказав, що навіть вдома буває не часто, через те що на службі все дуже складно. Вдома, за пів року, Василь був три рази: «Додому можемо поїхати тільки по можливості, коли перепаде. Поки ми на службі то розуміємо, що саме від нас залежить чиєсь життя. От тому додому їздимо не часто». 

«В самий перший день, коли ми опинилися у військовій частині, остаточно прийшло розуміння, що ми вже далеко від дому. Саме тоді був сильний наплив емоцій, в голову лізли думки «що буде далі?», «як боротися зі своїм страхом?», адже ти така ж людина як і всі інші, яка також чогось боїться, і як це не показувати. Хвилювання було до того моменту, поки ми з братом не опинилися саме у своїй бригаді, а поспілкувавшись з хлопцями ми впевнилися, що поруч з нами добрі та щирі люди, яким можно довіряти, які дуже нас підтримують. На даний момент більше тридцяти хлопців стали мені не тільки товаришами по службі, а й братами по духу».

На запитання як служба впливає на здоров’я та моральний стан, Василь пояснив нам: «Я людина, яка з самого дитинства завжди займалася спортом та часто перебувала в в екстремальних ситуаціях. Я звик пізнавати для себе щось нове, саме завдяки цьому мій емоційний стан дуже стійкий. Саме тому служба морально ніяк не вплинула на мене, навпаки, тільки ще більше придала сил. Навіть з психологічної сторони я завжди себе контролюю. Мужньо себе ведеш, займаєшся спортом, і все буде добре, Бог буде тебе берегти. З такою думкою я іду по життю.

На війні я відчув та побачив багато всього, але найголовніше, що ми вдало виконуємо свій обов’язок та живі і здорові. Війна показали мені, як я здатний підтримати людину в скрутний час. Не дивлячись на те, що я кожного дня дивлюся в очі смерті, я всеодно знаходжу чому радіти. 

На майбутнє далеко не заглядаю, але дуже хочу, щоб це все поскоріше вже закінчилось. Мрію повернутися до свого колишнього звичного життя: бачити кожного дня свою родину, як ростуть мої діти. Також в мене є мрія – я дуже хочу відкрити психологічний центр, і не заради грошей, а заради безкорисної допомоги людям, які дуже цього потребують. Щоб надавати військовим, дорослим і дітям, які постраждали від війни, кваліфіковану психологічну підтримку. І я впевнений, що мені вдасться це зробити. Всім хочу побажати, аби берегли себе та цінували час проведений поруч зі своєю сім’єю. Перемога обов’язково за нами!»