Історії війни: Венеція Огли з Харкова

Це історія ромської жінки Венеції з Харкова. Її розповідь про те, як їй разом з чоловіком та чотирма маленькими дітьми довелося виїхати із небезпечного міста....:

Огли Венеція Сергіївна, двадцяти чотирьох років, разом з чоловіком, якого звати Червоня, проживають в місті Харків. Виховують чотирьох маленьких діточок: трьох синів - старшого Алана (шести років), середнього Ахіллеса (чотирьох років) та найменшого Давіда (двох років) та одну донечку Емілію, якій три роки. 

До війни подружжя Огли офіційно працювали - Венеція працювала на заводі напівфабрикатів, а її чоловік був приватним підприємцем. Наразі Венеція разом з сім’єю перебувають закордоном у Німеччині, у місті Мюнхен.

Ось що розповідає Венеція про початок війни:

«24-го лютого о п’ятій ранку відкриваю очі від того, що вдома коїться якийсь безлад, шум, галас. Дивлюсь у вікно, а з третього поверху дуже добре видно, як по місту переміщається багато густого диму, чути вибухи, видно як все палає та горить. Діти всі попрокидалися, почали плакати, почалась у всіх істерика, ми одразу ж спустилися у підвал. І так зрозуміли, що почалася справжня війна.

У Німеччині ми знаходимося завдяки моїй тьоті Ауріці, яка допомогла нам виїхати з Харкова. Кожного дня ми проводили в підвалах, нам вдалося запастися їжею, але вистачило ії ненадовго. Продукти закінчувалися, в місцевих магазинах також. Люди з міста почали вже займатися мародерством, красти та шукати їжу, в місті було вже дуже небезпечно, навіть просто вийти з дому було небезпечно. Повсюду їздили російські танки, навіть з домашнього домофону можно було це побачити. Нам було дуже страшно, я особливо боялися за дітей, адже ми навіть не знали чого чекати. Моя тітка спочатку дуже домогала нам з грошима, а потім по всім соціальним мережам розповсюджувала інформацію про те, що ми не можемо виїхати. Отак хтось відгукнувся. Люди, які так само виїжджали з нашого міста, побачивши ці пости про нас, забрали нас. У них був невеличкий бус, вони під’їхали прямо до нашого дому і забрали нас. Саме так нам вдалося виїхати всім разом. Ми приїхали в Одесу, до Ауріки, “прийшли трохи до себе” після того жахіття, а звідти потім вона вже нас відправила до Німеччини.

Але всі ті пятнадцять днів, що ми там перебували - це було справжнє пекло. Ми своїми очами бачили як винищувачі літали прямо над будинком. Чули цей страшний гул, який здавався що наближається саме до нас, цей звук з кожною хвилиною ставав все більшим і більшим. І ти розумієш, що щось вибухнуло десь зовсім поруч, і одразу ж на першому поверсі будинку розбилися всі вікна. Вдень, на якусь годину-дві, було майже тихо, і ми мали змогу виходити на двір та вдома купати дітей, зібрати продукти, всі запаси, теплі ковдри та подушки, і бігли знову до підвалу. Ось так з кожним днем ставало все гірше і гірше. Ми майже жили в підвалі. Навіть звідти ми добре чули цей страшний звк від “граду”, як він летить. 

Зараз більш-менш вже облаштувались на новому місці. Діти пішли в садочок. Волонтери дуже домогли із житлом та допомагають знайти роботу. Також волонтери допомогли нам оформити державні виплати. Я не можу сказати, що мені тут комфортно, адже найкомфортніше завжди вдома, але тут я відчуваю себе в безпеці, а для мене як для матері чотирьох дітей - це дуже важливо. Діти також звикають до нового життя, спочатку дуже плакали та просилися додому, а вже після садочку почали звикати. Тут вже потеплішало, ми почали частіше виходити на вулицю. Місцеві жителі бачили, що ми з України, розуміли все та майже на кожному кроці роздавали дітям подарунки, від чого діти дуже раділи. Заходили до магазину щоб купити продукти, включалиперекладачі та пояснювали людям, а вони брали нас за руку відводили до каси, казали щоб ми вибрали все що нам треба і вони самі за все розраховувалися. Допомога для українців тут скрізь, і не тільки від волонтерів. Тут дуже добрі та розуміючі люди». 

На моє запитання як Венеція пояснювала ситуацію своїм маленьким діткам, які чітко чули всі вибухи, вона зі сльозами на очах почала розповідати:

«Ми вирішили грати з дітьми в гру “війнушки”, вони розуміли що це така гра і нам потрібно ховатися» (плаче). Кожного разу, коли ми бігли до підвалу, я не знала, вийдемо ми звідти, чи ні. Я економила їжу, щоб їх годувати. І все це повторювалося день у день, п'ятнадцять днів ми жили в погребі. Самостійно ми виїхати не могли, тому що треба було йти до вокзалу, а вокзал у нас знаходився через усе місто. Треба будо з дітьми йти пішки через все місто і це було дуже ризиково, ми не знали чи виживемо, не могли навіть передбачити, що з нами буде. На вокзалі люди ночували аби не пропустити щось, чим можно виїхати, квитків не було, навіть поїздом було страшно їхати. Знаєте, я зараз вам це все розповідаю і мені погано становиться (знову плаче, плаче та вибачається за свої емоції).

Ці емоції, які були тоді, спогади, ці страшні вибухи, які лунали кожної секунди поруч. Це все жахіття, яке ми пережили. Ця клята війна нашу сім’ю тільки зміцнила. У скрутний час ми навчилися підтримувати один одного, цінувати та ще більше поважати просто за те, що ми є один у одного.

Дуже хочеться аби це все закінчилося якомога поскоріше. Але, на жаль, ми розуміємо, що це надовго, тому ми беремо себе в руки та починаємо тут, на новому місці, працювати та налаштувати своє життя заради дітей. Навіть не знаю, чи повернемося ми додому, хіба що коли остаточно буде наша перемога і у нас вдома можно буде жити спокійним безпечним життям. Наостанок хочу, щоб в нашій армії не було ніяких втрат та щоб відважні та мужні хлопці берегли себе. Бажаю їм багато терпіння. Слава Україні, Героям Слава!»