Андрій Апостол на службі в ЗСУ

Андрій Апостол – ромський військовослужбовець у лавах ЗСУ. Розповідь Андрія та його дружини Ірини до Вашої уваги:

«Я – ром! І я патріот своєї країни! Звати мене Апостол Андрій, родом я з села Ганнівка Одеської області. Моя сім’я з дитинства була великою, а коли я ще одружився, то нас стало ще більше.

Мою дружину звати Ірина, сина Володимир, сестру Євдокія, племінників – Ірина, Андріана та Володя, маму Поля а тата Сергій. І всі ми живемо дружньо, жили разом, допоки не почалась війна. 

Я головний годувальник нашої великої родини. Кожен член моєї сім’ї намагався приймати участь у наповнені бюджету нашої родини. Ми займались продажем одягу. Коли почалась військова агресія зі сторони росії, моє життя поділилось навпіл: я власними очима бачив як мою землю, на якій я з дитинства бігав босоніж, почали «обливати кров’ю». І я не зміг стояти осторонь, тому на третій день повномасштабного вторгнення рф, я проявив ініціативу – добровільно пішов захищати власну землю заради світлого майбутнього наших дітей. 

Наразі я не можу багато чого сказати про свою службу, але можу зазначити, що я дуже втомлений, сьогодні маю можливість поспати, сподіваюсь на Бога… Війна – це погано, для всіх погано. Дуже хочу перемоги та миру! Хочу миру для всіх і для моєї великої родини, для одинадцятьох моїх рідних людей. Я люблю свою країну і буду жити в своїй країні до кінця, буду захищати землі моїх дітей. Будемо боротися за Батьківщину, за вільну Батьківщину до кінця! 

Зараз дуже важко всім, і нам – військовим, і цивільним людям, які бояться за своє життя. Але все буде добре, все буде Україна!» 

Ірина Апостол: «Коли я вперше побачила його в воєнній формі....»

«Ми з чоловіком до війни займались своїм бізнесом, відкрили у сусідньому містечку магазин з одягом, а як почалась війна мій чоловік пішов захищати нас. Тому магазин я вимушена була закрити, не вистачає чоловічої руки. Взагалі історія перших днів війна така…

Мені зателефонувала моя племінниця і почала плакати що почалась війна. Це було десь о пів на п’яту ранку. А я до цього якраз чула звуки, ніби літає щось у небі. Я зразу зателефонувала чоловіку, він був якраз в магазині. Кажу Андрію, що чула від племінниці про початок війни. Він каже: «На базарі теж говорять про війну і чутно шум якийсь, але думаю, що може то петарди». Я почала плакати, просити чоловіка аби він повернувся додому. Дуже важко він доїхав додому, дуже довго їхав, майже цілу добу. 

Як чоловік доїхав, то я поговорила з ним і ми одразу вирішили, що ми нікуди їхати не будемо. Ми хочемо бути вдома. 

На третій день війни Андрій вирішив піти добровольцем у Збройні Сили України. Я дуже не хотіла його відпускати, я хотіла поїхати з ним служити, хотіла піти кухаркою, допомагати нашій країні та бути біля нього. Але він мене вмовив залишитись вдома, біля дітей. 

Ось вже п’ятий місяць його немає вдома… (плаче). Я молюсь Богу , щоб він охороняв Андрія і повернув додому мого чоловіка та батька наших дітей живим. Андрій дуже змінився морально і фізично. Дуже змінився після того, як його відправили в «гарячі точки війни». Він був і є наша опора! Його відсутність вплинула на наш фінансовий стан, адже він заробляв, допомагав, купував… Все трималось на ньому.

Коли я вперше побачила його у військовій формі.... 

Я зі своїм братом приїхала до нього в частину. Брат вийшов до нього, вони спілкувались і майже не могли стримати сліз. А я сиділа в машині і не мала сили вийти з неї. В той день я дуже плакала. Андрій підійшов до мене та сказав: «Не плач , я кохаю тебе! Все буде добре, війна ненадовго, я дуже кохаю тебе!». Після цього він поїхав в «гарячу точку» і більше «вживу» я його не бачила. 

У ті дні я ще і за племінника переживала, який теж пішов в Одеську територіальну оборону, та ще і за сина. Син замкнувся у собі. Він не вірив, що війна почалась, не вірив, що батько пішов. Ніхто з сином не міг поговорити, він не хотів. Мій брат почав з ним говорити: «Треба захищати країну, твій батько – герой». 

Десь 15 березня наш тато зателефонував і син взяв слухавку: «Тату, дай слово, що ти приїдеш, що завжди будеш поряд», – почав говорити мій син. Андрій відповів: «Звісно приїду, як все закінчиться – тато приїде».  

Я дуже була розчулена такою розмовою між моїми «чоловіками». Я впевнена, перемога за нами і всі захисники повернуться до своїх родин. 

Слава Україні. Героям слава!»