Історії війни: Наталія Кучеренко з Лозової

До Вашої уваги чергова "історія війни" від вимушених переселенців, доля яких закинула в місто Ужгород. Це розповідь ромської жінки Наталії Кучеренко, яка втекла від жахітть війни разом зі своїми багатьма дітьми та племінниками.

Я, Кучеренко Наталія, 1981 року народження, проживаю у місті Лозова, Харківської області. Ми жили у Лозовій. Все були добре. Пішли розмови, що почалась війна. Чесно, я цьому не вірила, але пішли плітки, бабусі почали говорити. У місті почали говорити про це. Я до останнього не хотіла вірити у це. Ось, ввечері ми збираємось лягати спати, хлопці мої прийшли з роботи, вона вантажниками працюють. І ми збираємось спати. І десь о дванадцятій ночі стався вибух. Це відчулось так близько, що все затряслось, вікна також. Я звісно злякалась, але не подумала що це бомба. Я вибігла на вулицю, діти всі налякались. І великі, і малі, – всі зібрались в одній кімнаті. Я вибігла на вулицю, світла немає і бачу, що сусіди повибігали і дивляться. Це вдарило у нас по військовій частині, але військової частини там вже не було. Десь через двадцять хвилин пролунав ще один вибух. Ми дуже сильно злякались і тоді я дійсно зрозуміла, війна! Я до останнього хотіла вірити, що нас це омине, я себе так заспокоювала напевно. 

Згодом по телевізору почали говорити про звірства загарбників над дівчатами. І я почала думати за дітей, за моїх дівчат ( плаче). І ось, в один день вирішили поїхати. 

У мене є сестра, двоюрідна сестра, живе вона у селі Барвіновка, у них там теж почали стріляти, бомбити і вона переїхала до мене. У неї п’ятеро дітей. От її четверо дітей зараз зі мною тут в Ужгороді. Зі мною тут дев’ятеро дітей, а загалом у мене дванадцять дітей. 

Ще коли були у Лозовій, ми з сестрою були на ринку і вже доходили додому як сестра мені каже – «дивись…». І я чую шум, дзижчання чогось, сестра каже дивись на небо, а воно зараза летить! (Здивована). Я не злякалась, не розгубилась, а просто задала собі питання: «Куди воно летить? А де мої діти?» Вони часто у школі гуляли, там спортивна площадка, гойдалки…. Ось, ми з сестрою кидаємо ці сумки і біжимо шукати дітей. Слава Богу, всі були дома! Ми поки бігли додому, ще одна ракета полетіла. Три ракети прилетіло до нас тоді. Одна у місто, одна біля дитячого садка, а третя біля залізничного вокзалу впала. 

Тоді серйозно замислилась, як нам виїхати. Ми зібрались, пішли на залізничний вокзал, правда ми довго чекали поїзда. Вранці прийшли, а ввечері сіли. Людей дуже багато було. Із 31 вагона відкрили лише два із них. Я стояла сама перша з дітьми на пероні, якраз до вагону, що відкрили. Я їх всіх зібрала щоб першими бути, а сестра залишилась позаду, її просто відштовхнули до заду. І от я своїх дітей заштовхала і її чотирьох дітей заштовхнула. Це мої племінники. Вже інших моїх нікого не запустили. 

Я вам скажу правду, я навіть з провідником побилась. Він нас виштовхував. Я у такій паніці була, я його схопила і викинула з вагону на вулицю. Я йому кажу: «Ти розумієш що робиш? Кого ти виштовхуєш і де ми знаходимось? У тебе діти є?» А він якість ненормальний був. Ми зайшли до вагону у середину і не могли ніде присісти, а там чоловіки лежали на полицях як вдома в себе на диванах. Навіть на двох полицях був багаж у них складений. А мої діти стояли і всі мовчали. Допоки я не почала скандалити. Кажу їм «у вас совість є?» Такі чоловіки по 35-40, 25 років і малолітки були. Кажу: «Хоч одну полку уступіть цим дітям маленьким, бо вони всю ніч не зможуть простояти». Правда, одна жінка заступилась за нас. І нам дві полиці звільнили для дітей маленьких. Хто на першій, хто на другій, лежали один на одному. Мені місця не вистачило, але воно мені і не треба було. Я не спала, думала що нас чекає? куди попадемо? як нас приймуть? як далі жити? 

Приїхали ми до Ужгорода ввечері, десь о 22-й годині. Побачили, що поряд стоїть волонтер, я підійшла, спитала «куди можна пройти?». Він нас провів, і він мені допоміг з сумками і з дітьми. Люди нас одразу нагодували і напоїли. Я підійшла до реєстратури і нам сказали піти у 13-ту школу. І нас привезли сюди у школу № 13 м. Ужгород. 

Що хочу сказати, співробітники нас тепло прийняли, напоїли і нагодували. Всі добре відносяться до нас. Персонал дуже хороший і навіть з дітьми займаються. Дуже вдячна їм за все. І всім хто нам допоміг у ці важкі часи. Дякую.