Три місяці життя під окупацією. Що розповідає ромський громадський діяч про життя в окупованому Херсоні.

Це перше інтервʼю з серії розмов про ромський досвід переживання війни, яку російська федерація розпочала на території України. Документування цього досвіду є важливим не тільки для Історії, але й для всього ромського суспільства. Адже лише після розуміння його багатогранності, ми можемо, як спільнота, подолати наслідки того жахіття, яке багатьом з нам довелось відчути на власному досвіді. Тому я вирішив дізнатись про те, з якими викликами та труднощами стикнувся громадський активіст з Херсонщини, – регіону, який російські війська окупували після 24 лютого.

Співрозмовник, текст діалогу з яким наведено нижче, є одним з найбільш активних ромських громадських діячів, за діяльністю та завзяттям якого з великим інтересом споглядали не тільки роми з різних частин України, але і з інших сусідніх країн. Знання Давида з ромської етнографії та лінгвістики заворожували людей різного віку і спонукали краще зрозуміти історію, побут та традиції ромського народу. До війни особливу увагу Давид приділяв розвитку та роботі з молодим поколінням. Проте, війна порушила всі його плани. 

З міркувань безпеки імʼя співрозмовника було змінено, а деталі, які могли б призвести до знайдення його особи чи місцезнаходження були відредаговані.

Рома: Я правильно розумію, що Херсонська область перебуває під окупацією починаючи з 2 березня? Це означає, що ви живете за обставин окупації вже понад два місяці, вірно?

Давид: Не зовсім. Мій населений пункт розташований ближче до Криму, ніж до регіонального центру. Тому ми були окуповані вже з перших днів війни, але в той момент ще не розуміли цього. Річ у тім, що в нашій місцевості майже не було бойових дій. Вони відбувались приблизно за 20 кілометрів від нашого міста.

Рома: Ти пам’ятаєш свої відчуття вранці 24-го лютого? Як ти дізнався про початок війни?

Давид: Я пам’ятаю, що прокинувся ще до світанку. Десь приблизно о п’ятій ранку. І було чути дуже сильні звуки гуркоту від дверей та вікон. Цей шум у будинку почули усі члени нашої родини. В той момент ми не могли зрозуміти звідки доносяться ці гучні звуки, а вони все продовжувались. Я спочатку припустив, що, можливо, це вибухи або пожежа якогось заводу. Але, коли я почав шукати в інтернеті, то жодної інформації там не знайшов. І тоді я побачив, що в одному з місцевих чатів люди активно обговорюють що відбувається. Були дуже різні версії того, що це може бути. Але потім хтось написав, що це вибухи у сусідньому місті, де на той момент перебував мій брат. Я, звісно, одразу ж подзвонив йому, щоб розпитати про те, що відбувається. Вже за секунду він взяв слухавку і розповів мені, що це звуки від обстрілів складу зброї й вони разом з сусідами ховаються у бомбосховищі. Я не міг повірити в те, що відбувається.

Рома: Чому? Ти не вірив що росія нападе на Україну?

Давид: Було зрозуміло, що буде ескалація конфлікту. Але, я навіть уявити не міг, що російські війська будуть наступати з усіх сторін, включаючи південь України. Я прогнозував, що вони будуть наступати зі сторони Луганська та Донецька. Та за декілька днів до початку війни було багато різної інформації в ЗМІ про можливий наступ, тож ми на про всяк випадок підготувались, щоб у разі небезпеки виїхати з області.

Рома: Отже, ви були готові до того, що росія може напасти? Як ви підготувались?

Давид: Морально ми до цього були не готові. Проте, ми зробили деякі зусилля, щоб бути готовими до найгіршого сценарію розвитку подій. За декілька днів ми зібрали усі необхідні речі, а ще я залив повний бак бензину. Я ще пам’ятаю як останні дні до війни їздив по місту на своєму авто заповненому цими речами.

Рома: Але, якщо у вас були зібрані речі, чому ви так і не поїхали з Херсонської області?

Давид: Ми справді були вже напоготові виїжджати. Але, перед тим як рушати, я вирішив ще раз перевірити наявну інформацію в інтернеті. Я побачив, що вибухи відбуваються не тільки у нас, а по всій території України: в Києві, Дніпрі, та інших великих містах. Це мене збентежило, я почав вагатись і я вже не бачив сенсу кудись їхати. Тоді здавалося що вся територія України була в небезпеці. Також, ми трохи заспокоїлись після розмов з близькими з нашого та сусідніх міст й вирішили не ризикувати. Я поїхав забрати свого брата, а ще ми запросили декілька сімей до нас додому, щоб у разі чого переховуватись у бомбосховищі, яке ми встигли підготувати. Вже під вечір 24-го лютого у нас вдома було приблизно 12 людей і разом нам було якось спокійніше. Тому ми й лишились тут.

Рома: Як пройшла твоя подорож до сусіднього міста? Було страшно їхати, знаючи що в будь-який момент може настати небезпека?

Давид: Важко відповісти. Напевно так. Ще по дорозі до сусіднього міста я побачив колону танків, що їхали мені назустріч. Це було вперше, коли я побачив танк. Не по телевізору, не як пам’ятник чи музейний експонат, а справжній танк, розумієш? Ти коли-небудь зустрічав танк, що їде зустрічною смугою? Коли ти бачиш, що він їде тобі назустріч, то виникає відчуття повної беззахисності. Ти ніби мікроб проти великої машини. І навіть не зважаючи на те, що ви їдете по різних смугах, в цей момент стає по-справжньому моторошно. Але, на щастя, все обійшлось без пригод і я повернувся додому разом з братом.

Рома: Що відбувалось наступні декілька тижнів? 

Давид: Спочатку майже не було ніякої інформації про перебіг подій у нашій місцевості. Але, за декілька днів з’явилось повідомлення, що окупанти захопили будівлю місцевої ради та підняли над нею свій прапор. Але активних бойових дій в самому місті не було. Ми майже не бачили російських військових. Та ми все одно вирішили зняти вивіску нашої громадської організації, щоб не привертати зайвої уваги. Ще я пам’ятаю, що в перші дні було чутно багато пострілів та вибухів поблизу. Тож, більшість часу ми проводили у бомбосховищі. Одним словом це був жах. Постійне відчуття стресу від пролітаючих літаків над будинком. Деякий час я не полишав територію дому, але десь на четвертий день почав виходити й дивитись що відбувається навкруги. 

Рома: Що тобі особливо запам’яталось з того, що вдалось побачити в ці дні?

Давид: Так як моя автівка була повністю заправлена, то у мене була можливість на власні очі побачити ситуацію у нашому регіоні. Я пам’ятаю, що тоді було майже неможливо купити бензин, були божевільні ціни та черги водіїв за пальним. Загалом, це був хаос. Великі черги були також до продуктових магазинів, аптек і банків. Люди дуже панікували й дуже поспішали. Це відчувалось навіть в тому, як люди себе поводили на дорозі – манера їзди була дуже агресивною. Було зрозуміло, що багато людей тікають з міста. Побачене в ті дні викликало у мене дуже неприємне відчуття. Його складно описати, але це страшне відчуття того, що ти безсилий перед тим, що відбувається. Я пам’ятаю, що в ті дні я безперестанку читав новини та не розумів яким чином я можу бути корисним. 

Рома: Я думаю, що це відчуття дуже добре знайоме багатьом з нас. У тебе є рецепт боротьби з ним? 

Давид: Мені пощастило, бо незабаром я почав співпрацювати з місцевою (українською) владою, щоб допомагати ромському населенню та своєму оточенню, що залишились тут. Я пам’ятаю, що почав дзвонити до місцевої влади і пропонувати свою допомогу. Насправді мені було все одно що робити – щось купити або відвести, – головне якось допомагати. Так ми почали налагоджувати комунікацію і координувати зусилля для роздачі гуманітарної допомоги. Наприклад, мені телефонували й пропонували певні продукти: хліб, молоко, макарони тощо, і казали, що якщо щось потрібно – приходьте до нас. Так у мене з’явилась можливість допомагати тим, хто найбільше цього потребували. 

Після того, як я почав ділитись світлинами й розповідати про роздачу гуманітарної допомоги місцевим ромам, до мене звернулись з релігійної організації Перекладачі Біблії, декілька ромських музикантів, що емігрували з росії до Сполучених Штатів, а також такі ромські громадські організації з України та ЄС як АРКА, Голос Ромні та німецький фонд EVZ. Крім того, нам ще допомагали місцеві жителі. Усі вони надавали фінансову допомогу, а на отримані кошти я купував продукти та допомагав забезпечити місцеве населення ромів базовими потребами. 

Оскільки обсяги гуманітарної допомоги були досить обмеженими, то я їздив в різні точки нашого міста і розпитував у місцевих ромів які з сімей найбільш потребують допомоги. Пріоритетом було надання допомоги людям похилого віку, але я розвозив допомогу всім кому була можливість, зокрема неромському населенню. Також, якщо в когось вже були продукти чи інші товари з тих, що я привозив, то ми ними обмінювались, оскільки в місті був великий дефіцит і багато товарів просто були відсутні. Ось така взаємодопомога була серед ромів у воєнний час.

Рома: Як змінилось місто за останні декілька місяців, яка зараз ситуація? 

Давид: Більшість людей поїхало. Наше місто виглядає спустошеним. Кількість населення й до війни не було дуже численним, але зараз коли я прогулююсь, то бачу майже пусті вулиці. В місті великі проблеми з готівкою і загалом з роботою. Більшість магазинів закриті, а та невелика кількість, що залишились – не приймають безготівковий розрахунок. 

Нам пощастило, що ми знайшли декілька магазинів де ще можна розрахуватись карткою. Інакше, я б не зміг купувати продукти для гуманітарної допомоги людям. Також, я знаю, що дуже складно дістати товари для дітей чи медикаменти. Одному моєму другу мали робити операцію, й в місцевій лікарні навіть не було знеболювальних препаратів. Тому нам довелось збирати в кого що є між знайомими сім’ями. 

Щодо продуктових наборів, які роздавала армія росії, то місцеві спочатку їх не брали, але чим більш ситуація ставала скрутною у регіоні, тим менше на це стали зважати. Зараз в Херсонській області одночасно функціонують українська та російська валюти. Окупанти кажуть, що вони тут надовго. Але тут ніхто їм не радий. Відчувається відсутність будь-якої визначеності та безпеки. 

Рома: Як війна вплинула на ромську громаду? Багато людей поїхало? Як виживають ті, хто залишились?

Давид: По-різному. Багато залежить від того, до якої групи належать роми та від рівня достатку сім’ї. До війни населення ромів приблизно наполовину складалось з кримської та сервіцької груп ромів. За моїми спостереженнями, більшість ромів з групи сервів покинули місто. Залишилось приблизно 5-6 сімей. А з Кримських ромів – навпаки. Більшість з них залишились. Здебільшого поїхали ті, кому дозволяли ресурси. Але зараз я вже не впевнений чи можна виїхати навіть за наявності великого бажання. Спочатку з виїздом проблем не було, а от приїхати сюди чи завезти якісь товари чи гуманітарну допомогу було неможливо. А зараз я знаю, що неможливо навіть виїхати з міста. На шляху до території, що контролює Україна стоїть величезна черга, але за день можуть пропустити лише декілька авто. 

Загалом, я можу сказати, що війна та окупація Херсонщини особливо сильно вдарили по найбільш вразливим верствам ромського населення. Наприклад, в одній з ромських громад до війни основним способом заробітку була праця на полі. Вони ходили на поле і збирали урожай, чистили цибулю тощо. За день роботи вони могли заробити приблизно 400-500 гривень. Й цих грошей їм вистачало на декілька днів. А потім їм знову потрібно було йти на поле. Наразі ці люди залишились без будь-якого заробітку. 

Також, я знаю, що багато ромів приїжджає до нашого і сусідніх міст. Переважно це люди з територій, де відбувались активні бойові дії, і які залишились без своїх домівок та будь-якого майна. Становище цих людей є особливо складним.

Також мені відомо про випадки грабунку ромських будинків російськими військовими у сусідніх селах. Вони виносили звідти всі коштовні речі, які знаходили: килими, техніку та інше. А на подвір’ї однієї з сімей зняли навіть ворота. Мені складно уявити для чого вони їм знадобились, можливо для створення якихось укріплень. Переважно вони грабували будинки тих сімей, що покинули свої домівки через окупацію, але також й у тих, хто залишився. У останніх особливо забирали їх автомобілі. Один із місцевих ромів навіть розповідав, що він до цього підготувався, і коли до нього завітали «кадирівці», то не змогли забрати його авто, бо він передчасно вивів його з ладу й воно просто не завелось. Але більшості пощастило набагато менше. Той же чоловік розповів мені, що багато людей просто тікали зі своїх сіл пішки, щоб врятувати своє життя.

Рома: Розкажи, будь ласка, про ситуацію з безпекою. У ЗМІ багато інформації про зникнення людей. Чи ти відчуваєш якусь загрозу? 

Давид: Насправді, новини про викрадення депутатів, журналістів та активістів почали з’являтись ще з самого початку окупації. Але це були люди яких я не знав особисто. Від таких новин ставало моторошно, але коли це не стосується тебе особисто, то це не сприймалось як зараз, коли ти знаєш, що російські військові викрали твого знайомого журналіста або хлопця з сусідньої вулиці. Тому зараз я краще розумію реальність цього жаху. А ще постійно відчуваю, що небезпека десь поблизу, і навіть у себе вдома я не відчуваю себе безпечно. Я постійно відчуваю ризик того, що вони можуть прийти за мною. 

Рома: Можеш розповісти що сталось з цими людьми? Чи вдалось їм повернутись після викрадення?

Давид: На щастя, зараз з ними все добре. Вони обидва повернулись за деякий час, але те, що з ними сталось страшно навіть уявити. Спочатку вони викрали місцевого журналіста. Напевно, їм не сподобалось те, що він писав про окупацію та тих, хто з ними співпрацює. Вони ввели його в оману і викрали під час назначеної зустрічі. А трохи згодом забрали місцевого ромського хлопця, коли той прямував на велосипеді до друзів. Я дізнався про це з новин у соціальних мережах і понад тиждень ніхто не знав що з ними обома відбувається та де вони знаходяться. 

Але згодом вони повернулись і розповіли, що спочатку їх тримали десь неподалік, а потім відвезли до Херсону. До них застосовували фізичну силу та допитували щодо наявності українських військових серед знайомих, розташування воєнних складів і організації начебто проплачених мітингів проти окупації. Цікаво, що росіяни досі не можуть повірити, що люди виходили на мітинги за власним бажанням. Також вони розповідали, що їх змушували виконувати різного роду брудну роботу – наказували копати окопи, збирати трупи та кінцівки і ховати загиблих військових з обох сторін. Після цього журналісту вдалось поїхати, а хлопець досі оговтується після побаченого.

Рома: Розкажи, а як реагували на напад росії на Україну твої друзі та знайомі з російської федерації? 

Давид: Це складна тема, але загалом я був дуже розчарований через нерозуміння та відсутність підтримки з боку росіян та російських ромів, хоча траплялись й приклади підтримки російськими ромами, але їх було небагато. Ще з самого початку війни я намагався активно висвітлювати події у соціальних мережах. Але, у більшості випадків, я зустрів тільки шквал критики й нескінченні сварки в особистих повідомленнях. Тому, через деякий час я взагалі припинив відповідати на повідомлення та обірвав спілкування з багатьма людьми. Треба зазначити, що реакції досить відрізнялись ще від платформи. Негативні повідомлення я отримував переважно в Instagram. Я думаю, це через те, що Facebook використовують переважно більш освічені люди, проте загалом Instagram більш поширений серед ромів. 

Рома: А що казали твої критики? З чим саме вони були незгодні?

Давид: Насправді, це були повідомлення сповнені російської пропаганди. Хтось говорив, що це не війна, а спецоперація, інші – що війна це погано, але не засуджували вторгнення рф. Більшість казали, що роми це нейтральна нація, а також, що ніхто з нас не знає всієї правди, або ж просто критикували мене за начебто націоналістичну пропаганду. Але інколи доходило навіть до прямих погроз та звинувачень у фашизмі. Також один чоловік пропонував мені гроші, якщо я зміню свою громадянську позицію та буду працювати «на розвиток ромського населення в контексті росії». Я, звісно, одразу ж відмовився, але найбільше мене здивувала його відповідь – «Як знаєш. Завжди можна перевзутись за обставин».

Рома: Цікаво, як ця позиція про ромів як нейтральну націю співвідноситься з пам’яттю про участь багатьох ромів у Другій світовій війні? Як вони це пояснюють?

Давид: Я думаю, що це банальні подвійні стандарти. Багатьом не сподобалось коли, наприклад, я поширював музичне відео за участю ромського співака або що ромські хлопці захищають Україну у лавах ЗСУ. Вони пишуть: «Ви нас таким чином підставляєте, що роми – це пацифісти та не потрібно лізти у політику». Але ж під час Другої світової багато ромів пішли на війну, щоб захистити свій дім, а Московський театр «Ромен» виступав для радянських солдат. 

Те саме і з обвинуваченням України у нацизмі. Так, у нас були проблеми з насильством радикальних груп, ми не можемо цього замовчувати й такі випадки мають адекватно розслідуватись правоохоронними органами. Але, ця проблема є також в Європі, і в самій росії. Відомо і про вбивства скінхедами у рф, і про насилля до ромів зі сторони ОМОНу в поселенні Плєханово. Крім того, такі ксенофобські фільми як «Бремя цыган» та «Наркоцыган» транслювались на федеральному телебаченні. 

Рома: А яке твоє ставлення до українського націоналізму? Чи змінилось воно якось з початком війни?

Давид: Так, воно змінилось. Тому що й український націоналізм сьогодні інший за той, що був у минулому. Треба пам’ятати, що двадцяте століття було епохою тоталітарних режимів, і Радянський Союз був одним з них. Татари, українці, роми та багато інших народів постраждали за радянських часів. Зокрема через численні репресії, переселення та висилки до Сибіру. Тому, я думаю, що в майбутньому нам потрібно якось координуватися з націоналістичними рухами, знаходити спільну мову та точки дотику. У будь-якому разі, незалежно від етнічного походження ми всі українці, бо живемо в одній країні. А отже і будувати нашу країну ми маємо спільними зусиллями.

Рома: Яким ти бачиш майбутнє? Чи в тебе якісь плани на найближчий час?

Давид: До війни у мене було багато планів щодо розвитку місцевої ромської громади, але всі мої плани були порушені через війну. Тому зараз дуже складно щось планувати. Дуже багато людей поїхало, і я не знаю хто з них повернеться, а хто ні. А я не хочу виїжджати зі своєї країни. Мені хочеться працювати над проблемами, що важливі для суспільства. Тож я сподіваюсь, що Херсонську область звільнять. І хоча останнім часом тут досить тихо, ця тиша мене скоріш лякає. А коли я чую звуки стрільби, то розумію — ЗСУ, наші десь неподалік.

Рома: Як війна змінила твоє життя?

Давид: Я навчився цінувати те, що в мене є. Наприклад те, що я раніше міг піти до братів і повернутись додому опівночі. Тоді це не було чимось особливим. Зараз о шостій починається комендантська година, а йти вже нікуди, бо більшість членів моєї родини роз’їхались.