Анастасія Тамбовцева: «Початок жорстокої війни»

Ввечері, 23 лютого, роздуми про майбутню подію поглинали мене. Наступного ранку, о 11 годині, для мене стало б великою честю прийняти участь в онлайн презентації “Гармонізація ромської мови в Україні” (проєкт Ради Європи “Посилення захисту національних меншин, включаючи ромів, та мов меншин в Україні”). Мої думки роїлись навколо теми, яку мала викласти: складнощі, з якими стикаються ромські діти в школі, актуальність кодифікації ромської мови та створення шкільної програми з її вивчення. Ми з колегами так довго чекали цього дня!

Проте, 24 лютого 2022 року мій сон перервався зовсім не від хвилювання за виступ на презентації. 

Близько п’ятої години ранку пролунав гучний вибух. Спросоння моя перша думка: “Війна?! Не може бути! Та ні, це мабуть салют… Почекай, так рано?! Хто ж пускає феєрверки в таку рань?!”. Через декілька хвилин лунає ще один потужний вибух, за ним ще і ще… Починаю усвідомлювати, що це не до добра. Відкриваю Гугл, ввожу пошук “Сильний вибух в Броварах” – пише “інформація доповнюється”. Змінюю запит на вибух в Києві – теж саме. Проте невдовзі з’являється інформація про те, що російські війська почали наступ на Україну і це початок широкомасштабної війни.

 Чи варто казати, що життя в мить розділилося на “до” та “після”. Звісно я отримала листа з повідомленням про відміну онлайн презентації у зв’язку з вторгненням російських військ. Тепер, замість запланованих уроків та зустрічей, – постійні дзвінки та повідомлення рідним та близьким з питанням “Як ви?”, “Де ви?”, “Яка у вас ситуація?”, “Чи є загиблі та поранені?”, “Ви евакуюєтеся?”.

З того часу я спала (якщо це можна назвати сном) в одязі, на випадок, якщо вночі негайно потрібно бігти в укриття. Якось, наліт трапився настільки неочікувано, що не було навіть часу, щоб добігти до укриття. Тому лиш зловила перелякану собаку, підбігла в найбільш безпечне місце вдома (його я визначила заздалегідь, на всяк випадок), впала на коліна, згрупувалася і лиш молилась. Весь будинок трясся, сильний шум та свист повсюди, потім побачила у вікні крізь штори сильне сяйво від вибуху. В той момент я не відчувала нічого. Лише промайнула думка “Або це вже все, або ще поживу, як пощастить”. Мені пощастило, проте з новин дізналася, що від цього вибуху були постраждалі та загинула людина. 

 Зізнаюсь, я настільки втомилась від цього жаху, що в певний момент, почувши вночі чергову сирену, просто не мала вже ніяких сил бігти в укриття, тож просто продовжила лежати в своєму ліжку і хай що буде, загину так загину (але прошу, не беріть з мене приклад!).

Постійні повітряні тривоги, ракетні удари, обстріли, руйнування будинків мирних жителів, лікарень, загибель невинних дітей та жінок – це все стало нашою страшною реальністю у рідній Україні.

Через тиждень після початку всього цього жаху я вирішила евакуюватися в більш безпечне місце. Разом з мамою, братом та сестрою ми виїхали на Західну Україну, не знаючи куди прямувати далі. Щоб проїхати Київ нам знадобилося шість годин! Величезні черги на блокпостах, лише один міст переправляв з лівого берега на правий. Ми дуже хвилювалися, щоб встигнути проїхати столицю до початку комендантської години. На щастя, ми встигли. Подорож була не з легких і тривала декілька днів. Рух обмежений блокпостами та комендантською годиною. Варто зазначити, що всюди до нас було чемне та ввічливе ставлення, навіть виявляли співчуття через ці страшні обставини. Ми також намагалися бути привітними та законослухняними. Дякуючи нашим друзям, знайомим, співвіруючим, колегам та багатьом, навіть абсолютно незнайомим нам людям, ми завжди мали затишне місце для ночівлі, смачну та поживну їжу, гарну ванну кімнату для гігієнічних процедур.

Наразі я перебуваю в столиці Румунії, Бухаресті. Важко описати словами свій стан. Пам’ятаю, як в 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, ми також приймали та допомагали біженцям та переселенцям. Тоді я гадала, що добре їх розумію. Проте зараз, опинившись в подібній ситуації вже в ролі переселенки, розумію, що й десятої частини не усвідомлювала їхніх почуттів.

Я вдячна Богу та всім добрим людям, яких зустріла на своєму шляху, які допомогли і далі роблять все можливе, щоб ми могли якнайшвидше повернутися до нормального життя.

Проте серце крається, бо вдома залишилися рідні та близькі, які не мають можливості виїхати. Вони і далі продовжують жити від обстрілу до бомбардування. Кожен раз ми прощаємося по телефону і не впевнені, чи почуємося знову …

Війна вимагає мужності від кожного. Мене вона навчила жити “одним днем”, іноді навіть не знаючи, що принесе наступна хвилина. Підтримувати себе та близьких, робити все можливе в особистих обставинах. Жити далі. Дихати далі. Творити добро. Виявляти любов серед пануючого зла.

Війна забрала почуття відносної стабільності та спокою, коли ти впевнений, що маєш їжу, одяг, дах над головою. Коли ти не задумуєшся над банальними базовими речами, типу як сьогодні вижити. Людський потенціал дозволяє нам творити шедеври, розвиватися духовно, отримувати насолоду від естетичної краси, спілкуватися та дискутувати про нематеріальні речі. І хоча все це важко продовжувати робити в умовах бойових дій, проте я намагаюся, наскільки це можливо, підтримувати свою духовність, слідкувати за своїм фізичним та емоційним здоров’ям.

Наразі багато життєвих питань залишаються відкритими, проте одне знаю точно – мою жагу до життя не забере ніхто і ніщо!

І з нетерпінням чекаю листа з повідомленням, що ми з колегами продовжуємо працювати над створенням навчальної програми для ромських дітей!

Всім нам бажаю миру та благополуччя!

Те авен бахтале! 

Фото надані Анастасією Тамбовцевою.

P.S. Даний матеріал створений в рамках діяльності української мережі кореспондентів EqualNet інформаційно-аналітичного агентства «RomaUA».