Ромський поет і перекладач Микола Ільїн: «Я в усьому й завжди бачив романтику»

Любов і дорога – ось дві речі, які ведуть по життю ромського поета, перекладача та громадського діяча Миколу Ільїна. Їх він отримав у спадок від своїх предків – репресованих польських ромів, які волею долі ще за царських часів опинились на Уралі. Саме там, у Башкірії, в родині Ярковських народився хлопчик, якого назвали Стефаном. Творчий псевдонім Микола Ільїн з’явився значно пізніше, коли смуглявий чорноокий хлопчина увійшов у світ поезії.

В юнацькому віці він залишив батьківський дім і переїхав до херсонських степів, а наприкінці 90-х перебрався до Кіровограда (нині – місто Кропивницький), де осів і укорінився. Тут у 2004 році побачила світ його перша поетична збірка «Мить життя», яка відкрила світові тонкого й багатогранного поета. Часто його називають «ромським Єсеніним», вбачаючи за поетичними рядками ніжну, гордовиту і вільну душу автора. Також Ільїн першим в Україні, а може й у світі, відважився на літературні переклади мовою свого народу творів Івана Котляревського, Ліни Костенко, Олександра Пушкіна. Причому зробив це живо, дотепно і грамотно.        

Втім, Миколі Ільїну на місці не сидиться – він працює в Києві, у відомій торговельній мережі охоронцем. Місяць у столиці – місяць удома, де на нього чекають рідні та колеги по творчому об’єднанню «Парус». 

– Миколо Миколайовичу, в СРСР поетів і музикантів називали «поколінням двірників і сторожів» - на пристойну роботу їх не приймали. У вас та ж історія?

– Той минулий час відображається в нашому сьогоденні, - відповідає він. – хоча ми вже стали досвідченими, виросли фізично й духовно. Але, тим не менш, життя змушує знову повертатися до того, від чого ми пішли.

– Розкажіть, як ви опинилися в Україні?

– Я закінчив Уральський політехнічний інститут, отримав диплом інженера-будівельника, за розподілом потрапив до Херсонської області. Але невдовзі все покинув. Мене, молоду сильну людину, буквально накрило відчуття свободи, здавалося, я вирвався із тих заборон. Приєднався до артільників, почав будувати дороги, добре заробляв, купив машину. А гроші, як відомо, дають свободу. Словом, працював і за це отримував блага.   

– Як ви поєднували цю діяльність із творчістю? Адже, як відомо, «служіння муз не терпить суєти».

– Напевно, в мене такий склад ума, що я в усьому й завжди бачив романтику. Хоч і доводилося важко, але це було прекрасно. Не знаю, хто навчив мене бачити гарне у буденних речах. Напевно, самоосвіта, спілкування з близькими по духу людьми. Дуже багато в плані розвитку мені дали шкільні та студентські роки. Під час навчанні в УПІ я познайомився з поетом Анатолієм Приозерським. Він подивився на мої вірші і сказав: «Знаєш, хлопче, ти маєш Божу іскру. Не полишай писати! Працюй, розвивайся». А тоді жартома додав: «Якщо не наб’ють морду, то наб’єш руку». Він порадив мені більше читати, вивчати поезію, спілкуватися з літераторами. Так з його благословення я почав занурюватись у стихію творчості. Мені пощастило не лише зустріти талановитих людей, які підтримали мій дар. Мені поталанило ще й з моєю влюбливою натурою. А кохання, як відомо, годує творчість духовно, наповнює посудини душі.

– Коли ви вперше усвідомили свою ромську ідентичність? 

– Я ніколи не відривався від свого коріння. Але оточення в мене завжди було слов’янське. Найкращими друзями були росіяни, українці – високоосвічені, ерудовані хлопці. Мені було з ними цікаво. Разом з тим, я не полишав зв’язок зі своїм народом.

– Що спонукало вас взятися за переклад поезій на рідну мову? Адже відомо, що роми ніколи не мали власної абетки. 

– Мене завжди вражала творчість Пушкіна, це талант планетарного масштабу. І я подумав: «Чому ж мій народ не може читати рідною мовою такі чудові вірші?». Найперше переклав ромською «Казку про попа і його робітника Балду» та «Казку про золоту рибку». Згодом – «Євгенія Онєгіна». Процес перекладу мене дуже захопив, а знавці філології відзначили, що пушкінська творча думка і його стиль під час перекладу лишилися в моєму перекладі.

Я писав кирилицею, але перед тим як почати працювати, дуже довго приноровлювався, думав, розмірковував. Це був процес тяжкої духовної праці. Не можна було ось так просто взяти й приступити до генія. Я не міг собі дозволити написати погано чи посередньо. Для мене важливо було наблизитись до золотої скарбниці світової культури і відкрити ці скарби моєму народу. Я щасливий, що моя праця отримала схвальну оцінку не лише читачів, а й фахівців.

Далі я здійснив переклад ромською «Енеїди» Івана Котляревського, якого вважаю найвидатнішим українським поетом, та «Циганську музу» Ліни Костенко. Цю працю підтримали міжнародний фонд «Відродження» та обласна влада. У 2018 році книгу «Папуша» (ромською мовою «лялька») я презентував у Кропивницькому.

– Вам вдалось отримати згоду Ліни Василівни на переклад її твору?

– О, це надзвичайно сильна поетеса! Рівних їй ні в Україні, ні за її межами я не зустрічав. Мені пощастило, що у нас був спільний знайомий – на жаль, нині покійний український режисер, актор і педагог ромського походження, народний артист України і мій друг Ігор Крикунов. Він нас і познайомив. Ліна Василівна читала про мене і мою творчість, і вона, як мені розповідав Ігор Крикунов, запитала: «Чи можна Миколі Ільїну довірити духовні цінності?». Той відповів: «Це – геній». Він передав їй поетичну книжку «Папуша» – мій переклад на мову ромів поеми Ліни Костенко «Циганська муза», і вона погодилася співпрацювати зі мною в подальшому. 

З Ліною Костенко ми розмовляли близько двох годин. Вона сказала: «Я дуже хочу, щоб ми попрацювали і разом видали ще одне видання книги «Папуша» українською мовою з паралельним перекладом на мову ромів». Обіцяла зателефонувати. Але я не хочу зайвий раз турбувати Ліну Василівну в її поважному віці, в цей напружений час. Так що чекаю дзвінка від неї, як від Бога.

– На сцені Кіровоградського обласного музично-драматичного театру імені Кропивницького живе вистава «Циганка Аза». Кажуть, там є дещиця й вашої участі?

– Так, мене запросив головний режисер, на той час це був Євген Курман, в ролі консультанта. Я був присутній на кількох виставах та репетиціях. Дав декілька порад, написав текст пісні та вніс певні корективи в текст, де зустрічаються репліки ромською мовою. Я радий, що мої поради прийняли до відома. А загалом моя участь у роботі над виставою невелика, тягнути на себе ковдру не буду. Але скраєчку десь укрився.

– Ну, а зараз, під час відряджень до Києва, кому ви читаєте свої вірші?

– Мої нинішні співробітники залюбки слухають мої вірші. Я приніс їм свої книги, хлопці-охоронці та дівчата-продавщиці стоять у черзі, щоб їх почитати. Також моя творчість мовою ромів дуже популярна за кордоном.

– Чимало ваших віршів покладені на музику і стали піснями. А чи граєте ви на гітарі?

– На жаль, немає в мене такого дару. Я дуже заздрю тим, хто вміє грати на гітарі, як, наприклад, бард Андрій Шульга. У співавторстві з ним народилося багато пісень. У нашому місті дуже сильне творче об’єднання «Парус», яким керує Олена Надутенко. Туди входять талановиті поети Валентина Саєнко, Наталія Шмітке, Наталія Бідненко, Ірина Небеленчук, Михайло Радкевич та інші митці. Поетеса Антоніна Корінь – це надзвичайно енергійна й доброзичлива творча особистість, вона була редактором і рецензентом моєї першої книги.    

– У Кропивницькому ви очолюєте товариство ромської інтелігенції. Чим займаєтесь?

– На жаль, інтелігентів небагато. Адже інтелігентність – це не лише освіта, а й форма життя, ставлення до праці та до суспільства. Я вважаю, що інтелігентні люди не виходять за рамки суспільних правил. Такі інтелігенти мене оточують. Ми нечасто, але збираємось. Розумієте, роми – це такі створіння, які люблять натовп навколо себе. Раніше нас називали циганами, тепер прийняли більш політкоректний, як кажуть, варіант «роми». Але я вважаю, що від цього суть не змінюється. Ми самі себе називаємо ромами, ром на нашій мові – це чоловік. Всередині нашого співтовариства ром – це почесне звання чоловіка. Він несе відповідальність за родину, за свою жінку, за свій рід.

 Фото надала голова творчого об'єднання "Парус" Олена Надутенко