Історії війни: Малина Повольська зі Слов’янська

До Вашої уваги цікаве інтерв’ю журналіста телеканалу «21 Унгвар» Віктора Човки з молодою ромською дівчиною Малиною, яка пережила усі жахіття російської навали починаючи з 2014 року:

- Доброго дня! Сьогодні ми будемо розмовляти з Малиною Повольською зі Слов’янська. Враховуючи те, що ти з Донбасу, коли для тебе розпочалась війна? 

- Для мене розпочалась війна у 2014 році. І не лише для мене, а і для всієї України. Я жила у місті Слов’янськ. Я жила з мамою. Вона була інвалідом. Невелика передісторія. Мій тато помер, коли мені був рік. Я жила з мамою та бабусею. Коли ще мама була здоровою, вона опікувалась бабусею, оскільки в неї був цукровий діабет, і вона їй допомагала в усьому. Я підросла. У шість, здається, пішла до школи. У нас померла бабуся. І на фоні стресу та депресії у мами теж виявили цукровий діабет. Я перестаю ходити до школи. Мама потребувала допомоги. Хоч і була маленька, але я їй допомагала. 

Коли мені було 14-15 років… немає таємниці, що в нас виходять заміж у ранньому віці, і мама за мене боялась. Вона казала мені – «Зараз тобі паспорт робити не буду. Ніяких документів. Не дай Боже, тебе хтось вкраде…». Вона думала, якщо в мене не буде паспорта, я не вийду заміж. Вона чомусь так думала. Їй це передавалось від її мами. Це не так як зараз, раніше було все інакше. Мама захворіла і все таке… 

- Я тебе трохи поверну у 2014 рік. Скільки вас людей проживало там, де ви жили? Як все розпочалось? Чи ти там жила до 2022 року?  

- У 2014 році, коли розпочалась війна… нам розбомбили дім. 

- Чи постраждав хтось? 

- Слава Богу, ні. Ми вчасно з дому пішли. Нас евакуювали до Донецька. Був «зелений коридор». Ми там не довго були, десь тиждень, якщо не менше. І тут повідомили, що росіяни напали на аеропорт у Донецьку. І звідти у нас знову була евакуація до Києва. Дорослі вирішили до родичів не йти, оскільки в них свої родини, які треба годувати. А у нас ні роботи, нічого… Потрібно адаптуватись. Було літо, і ми розмістилися у лісі, в палатках. І жили там не довгий час. Згодом двоюрідний брат знайшов знайомих у місті Одеса. Він почав переганяти машини з-за кордону. І він, Слава Богу, там зняв квартиру. Ми жили всі разом в Одесі. 

- В Одесі? 

- Так. 

- Життя потрохи почалось налагоджуватись, так? 

- Так, налагоджуватись у всіх. У мене були там свої нюанси з мамою. Це постійні уколи, обстеження, тиск… Потім, у 2018 році мама потрапила до лікарні з інфарктом. Її прооперували. Я хотіла оформити документи, аби виїхати. Їй заборонили виїжджати. А мені сказали, що оформити документи можна лише за місцем проживання. Ми боялись їхати на Донбас. Усі казали, що там все одно буде війна, що вони не зупиняться. Тут секрету ні для кого не було! Думаю, що все ж таки колись буде мир, ми вірили у це: «Поїдемо мамо, і зробимо всі документи». Я ще не знала, що у мами онкологія. Якось так жили, і я кожен сезон опинялася з мамою у лікарні. У неї ще була бронхіальна астма. Улітку і навесні, ну, і так далі… Лікарі та люди, які цим хворіють, вони розуміють. Відкашлювання їй потрібно. У 2019 році у мами стався ще один інфаркт. 

- І цей весь час ти була постійно з мамою? 

- Так. Слава Богу, дякую лікарям і всім, хто її врятував. Їй залишився час для життя, і ми її врятували. Потім у брата робота з машинами погіршилася, і ми поїхали до Полтави. Я з мамою знову – по поїздах. Ми приїхали. Почали потроху адаптувалися. У мами був лікуючий лікар. 

- З Одеси ви переїхали до Полтави. Де ви там жили? І як влаштовували своє життя там? 

- Брат винаймав там дім, і ми жили там. Я просто жила для мами, а двоюрідний брат працював. Тут 24-го почалась війна. Сказали: «Війна». Я – активний користувач «ТікТоку», 21-й вік. Бачу: Володимир Зеленський говорить, наш Президент. Розпочалась війна. Сирени залунали. І ми приїхали до Ужгорода. 

- З Полтави – в Ужгород? 

- З Полтави нам зробили евакуацію сюди, до Ужгорода. У нас була зупинка… у Тернополі, точно не пам’ятаю. 

- Львів, Івано-Франківськ…

- Львів… Не пам’ятаю. 

- Думаю, не важливо. 

- Ми там три дні не могли сісти на інший потяг, було дуже багато людей. Ми з мамою – на інвалідному візку, просто все зайнято було. Якось вдалось сісти до потяга. Доїхали до Ужгорода. Нам повідомили, куди звернутись, і ми потрапили до «Падіюну». Я хочу подякувати всім, хто причетний до нашого розміщення, а також директору «Падіюну». Нам надали все необхідне, але у мами погіршувався стан здоров’я. Я там була не довго, може тиждень, і ми знову потрапили до лікарні. Десь днів двадцять були в лікарні. Потім знову… І так мамі ставало все гірше і гірше. 

І вже останній раз, коли ми потрапили до лікарні, у мене не було грошей зробити їй КТГ… Мені сказали: «Треба…» Нічого не виходило, оскільки в мене немає паспорта. Я мамі зробила це ВПО, були великі затримки спочатку, вона лежала на той момент ще у пульмонології. Лікуючий лікар була – Діана Володимирівна, дякую їй дуже. І Діана Володимирівна сказала, що зробить безкоштовно. Вона нас пожаліла, тому що ми не раз туди потрапляли з мамою. Мене там вже всі знали. Мені дуже багато людей допомогли, вони бачили, що я постійно біля мами. Я там спала. І тут їй зробили КТ, виходимо… Я від мами приховувала, що в неї онкологія. 

Мене позвала Діана Володимирівна і каже: «Малино, сядь!», – дала води, і каже: «У вашої мами – четверта стадія онкології легень». І все! З того моменту я опиняюся в шоковому стані. Я не розумію нічого, що сталося взагалі. Дала мені пораду не плакати перед мамою, піти на вулицю. Я грала роль, ніби все добре. Я їй розповідала, що виїдемо за кордон. Я їй буду варити їсти. Потім ми повернемося додому. Я знала, що цього не буде… Потім нас перевели на п’ятий поверх. Я поговорила з лікарем, і мені сказали, що «мама проживе не більше трьох місяців. Готуйтесь». І все.. Я була у відчаї, не хотілось нічого. У мене були дуже погані думки, дуже… Я не хотіла жити, не бачу сенсу. Це – мама. 

- Твоє життя попереду. Ти молода, і твоє життя налагодиться. 

- Я вам розповім, як я з цієї депресії вийшла. Це дуже важко боротися одній. Я – єдина дитина у мами, і дуже пізня. Вона мене народила у сорок три роки. Діана Володимирівна стоїть і мені каже: «Малино, це – твій хрест, і такий є у всіх. Це закон природи та землі». Вона мені такий поштовх дала… Я зрозуміла. Я Богу молилась: «Боже, дай мені терпіння!» І бабка померла, маму пережила. Уже змінились думки в мене. У мами почались пролежні, я все робила. 

- В якому році ти втратила маму? 

- Виходить, шість місяців тому вона в мене померла. Поховала я її тут, на Закарпатті, у чужому краї, як співається в пісні. Усе, що від мене потрібно було, я робила. Перед Богом і перед самою собою я зробила для неї все. Я готова було ще сто років робити, але… 

- Дякувати Богові за таких дітей, як ти. Хто в тебе тут на зображенні? 

- На зображенні – мама. Коли вона померла, я носила жалобу. Мені зробили такий подарунок, друг, який мені допомагав.

- Дуже гарна. Вона як з індійських фільмів. 

- Дякую вам. Це – моє життя. І досі вона для мене жива. Я хочу ще сказати, що я не одна така і не остання, на великий жаль, під час війни. Є люди, такі організації, як фонд «Чіріклі», є багато українців і ромів. Я хочу всім подякувати, чесно! Дай Боже, щастя, здоров’я всім таким людям, які простягають руку іншим у відчаї. І надають допомогу. Усе може змінитись, кардинально все… От я опустила руки і нічого не хотіла. Казала, що я не хочу нічого. Завдяки таким людям і організаціям, які витягують вас, розумієте? Ви впали, а вас витягують, і ви – на плаву. І в мене все змінилось.  

- Дякувати долі, що тобі зустрілись такі люди, як Рада, думаю. 

- Рада взагалі – «пушка», я вам чесно кажу. Така людина унікальна, добра, розуміє мене. У неї є материнський інстинкт. Вона не байдужа до таких людей. Ми знайшли спільну мову, я дуже товариська дівчина. Ми колективно прибираємо, готуємо.

- Де ти зараз проживаєш? 

- Я зараз живу у шелтері, в Мукачеві. Приймає ромська організація «Чіріклі».

- Чи є в тебе ще родичі, брат? Або ти тут одна? 

- Я тут одна. У мене є хороший друг-українець, який мене підтримує. Люди бачили, як я ставилася до мами, як важко було. Я ніколи не вибирала між погуляти або ще щось. Я завжди обирала маму. Постійно. Люди зі сторони це бачили, вони самі мені допомагали. Він – теж знає, що в мене немає документів ВПО, паспорта. По можливості він мені намагається допомогти. У нас друга війна у житті. Ми цього надивились стільки, що я передати навіть не можу. 

- Малино, враховуючи всі важкості у житті, що ти плануєш далі робити? 

- Я планую далі жити. Боротися за життя, як сказала наша перша леді. Отримати паспорт. Поступити на медсестру. Робити все, що від мене залежить, аби бути корисною. Вийти заміж, народити доньку. Назвати її на честь моє мами – Тома. Продовжувати свій рід в Україні. Миру нам, аби швидше закінчилась війна. Щоб ми перемогли і ніякої іншої альтернативи. Ось. І жити. 

- Дякую тобі за твою щирість. Бажаю також нам миру. У тебе дуже багато оптимізму і ти віриш у краще. Я впевнений: усе буде добре. 

- Дякую.

- Тобі дякую що знайшла час.