Історії війни: Життя родини Миколи Бузили в окупації

Розповідь від Миколи Бузили – голови великої ромської родини із Херсонщини про нелегкі часи життя в окупації:

«Мене звати Бузила Микола Омелянович – моя родина жила в окупованому Херсоні. Мені пятдесят вісім років, разом з дружиною виховуємо шістьох дітей. Мою дружину звати Валентина, а наших дітей Константин, Олена, Катерина, Микола, Регіна та Филип. Моя старша донька Катерина успішно закінчила Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого у Харкові, п’ять років працювала в прокуратурі, а згодом була помічником судді. Син Микола працював оперуповноваженим, наразі служить на передовій в Миколаєві (про нього ви знайдете статтю на нашому сайті – https://romaua.org.ua/news/ukraine/1663696231742). У свій час я сам воював в Афганістані, а наразі мій син воює за Батьківщину.  Інша донька Регіна закінчила Одеський державний університет внутрішніх справ, до війни працювала слідчим в Херсонській області, у місті Гола Пристань. 

До війни я разом зі своєю великою родиною проживали в місті Гола Пристань Херсонської області. Наразі я перебуваю в Одесі (тут залишився разом з двома синами), мої онуки та дружина закордоном у Бельгії. До війни я був фермером, займався сільським господарством, скотарством та бджільництвом. Діти працювали, молодший син навчався і зараз також навчається. Коли наше місто окупували орки, весь мій дохід, всю справу мого життя вони відняли в мене.

Війна 

25 лютого наше місто Гола Пристань окупували російські солдати, в той момент я й зрозумів, що війна почалась. При «російській владі» неможливо було жити. Хто мав змогу і встиг – покинули місто, а хто ні, на жаль, залишились у цьому пеклі. Російські солдати ходили по домівках людей –крали, віднімали гроші, погрожували, їхня воєнна техніка була по всьому місту і все це бачили мої онуки. В нашому місті був «приліт» – впала ракета та зруйнувала більш ніж двадцять цивільних домівок, було багато загиблих та трупів. Мертві люди просто лежали по вулицях. Російські солдати проживали в центрі міста в міському санаторії. Проживши місяць в окупації, ми прийняли рішення на свій страх і ризик виїхати з цього пекла.

Ми залишили наш дім…

День, коли ми вирішили поїхати з рідного міста, – це був жахливий день 10-го березня. Ми виїжджали полями, нам на шляху зустрічались багато трупів, зламана техніка, багато російських солдатів, ми чули вибухи від мін, бачили згорілі та розбиті машини. Я дуже боявся, усвідомлюючи, який важкий цей шлях, адже я ніс відповідальність за вісім людських життів. Ми їхали довгих дванадцять годин відстань у 90 км до першого українського блокпоста. 

Спогади

У день, коли ми виїхали з дому, мені зателефонувала сусідка (старенька жіночка, яка не хотіла покидати домівку) і розповіла, що в мій будинок потрапили російські солдати та обікрали в ньому все. Коли ми ще були вдома, до нас приїжджали 30-40 осіб озброєних росіян , питали за моїх дітей, які працювали у правоохоронних органах. Погрожували мені, щоб діти приїхали і надали їм якусь інформацію. 

Перші дні для нас це було дуже дико: техніка, трупи… люди боялись, ціни дуже піднялись. Дуже важко було вижити при таких обставинах. Сильні обстріли по цивільних були постійними. Російські солдати ґвалтували дітей, дівчат і хлопчиків. В моєму домі вони були п’ять разів і погрожували, забирали цінні речі. Тоді коли впала ракета і зруйнувала більш ніж двадцять домівок, російські солдати забороняли цілий тиждень набближатись і допомогати тим, хто був живий під завалами, забороняли забирати трупи з вулиць і ховати людей. 

Вплив війни 

Війна дуже вплинула на мене та мою сім’ю. Наша велика родина вже багато днів не бачиться вживу і не може, як раніше, зібратись за одним столом. Я переніс інфаркт. Я втратив свій дохід, втратив справу свого життя, свою ферму. Але попри усі ці негаразди ми щиро віримо у наші ЗСУ! Слава Україні!»