Солдат Петро Апостол захищає Україну

На даний момент ми бачимо, як роми активно захищають свою Батьківщину. Свою життєву історію нам розповів військовослужбовець Петро з села Ганнівка Одеської області, який захищав Херсон та отримав поранення:

«Мене звати Апостол Петро Андрійович, мені двадцять сім років. Своє дитинство я провів в Одеській області, в селі Ганнівка. Село в нас стареньке і на даний момент я також проживаю тут. Моя сім’я дуже велика – це мама Анна, батько Андрій, молодша сестра Наташа, дружина Оксана та наші з нею п’ятеро дітей: Костя, Анна, Андрій, Тімур та молодший син Петро. Моя мама домогосподарка, а тато працює в тракторній бригаді, а також ми з моєю сім'єю займаємось господарством, разводим породистих коней, корів. 

 До війни я торгував речами на ринку, крутився і заробляв як міг. З початку я дуже тривожно відреагував на початок війни, моя сім’я дуже злякалась. Я думав про те, щоб відправити мою родину за кордон задля їхньої безпеки, але вони відмовились, залишились поряд зі мною. 27 лютого я вирішив піти добровольцем на передову. Коли я дізнався про те, що в нас в селі йде набір до військкомату, я без жодної зайвої думки вирішив піти та заповнити потрібні бланки. Моя дружина, мати та батько дізнались зразу про це. Своїм дітям я сказав одне: «Тато їде на роботу, скоро повернеться. Я вас люблю дуже…». 

Моя сім’я дуже велика, тому я вирішив сам дял себе, що треба ворога тримати подалі від сім’ї, не допустити помилки, щоб він підійшов ближче до моїх рідних. Саме ця ціль привела мене до того, щоб я вирішив піти добровольцем. Я вважаю так, що краще я підійду до ворога, ніж ворог підійде до моєї родини. Пам’ятаю, як плакала в той день моя вагітна дружина, відмовляла не йти, молила Богом залишитися поряд… Я відповів їй: «Люба, я йду заради тебе і наших дітей». В той же день, коли я заповнив всі документи, мене відправили до Миколаївської області , звідти ми разом з іншими хлопцями йшли маршем в сторону окупованого Херсона. На даний момент я знаходжусь вдома, тому що отримав бойове поранення – контузію. Контузію я отримав у ході бойових дій за 70 кілометрів від Херсона – ворожа ракета вибухнула поряд із нами, у мене потрапили також два осколки.

День, який мені запам’ятався на все життя – це день, коли загинув мій найкращий друг. Ми спілкувались з ним з дитинства, жили в одному селі та разом пішли на військову службу, але, на жаль, він загинув. Весь час моєї служби нас дуже обстрілювали російські окупанти. Практично ми навіть не могли голову з окопів підняти. Це було дуже жорстоко, але ми теж відповідали – уся наша артилерія нам допомагала, вона нас прикривала. Були і сильні «прильоти» – міни 112, 121 калібру.

На даний момент за станом здоров’я я відчуваю себе не дуже, але все одно радію, що поряд з близькими. Війна дуже вплинула на мій психологічний стан: скільки я себе пам’ятаю, я завжди збирався з хлопцями з села, ми завжди розмовляли, були спільні теми для розмов, зараз же це все змінилось… Я відчуваю, що я просто не маю про що з ними говорити, приїхавши додому я вперше за час війни почуваюсь як не в своїй тарілці. Мої думки залишились там. Важко, але я тримаюсь.

На майбутнє я не задивляюсь, тому що в мене в майбутньому ще багато років служби. Моя єдина ціль – вигнати цих нелюдів з країни. Україна непереможна, перемога тільки за нами, це ми говорили, говоримо і будемо говорити!».