Історія ромської родини Падченко із Запоріжжя

До Вашої уваги розмова з ромською родиною Олексія Падченко із Запоріжжя - про важке життя ромських громад в умовах війни:

«В умовах війни ромська спільнота в Україні веде подвійну боротьбу: за виживання та проти стереотипів. Вимушені переїзди, дискримінація, економічна нестабільність – це лише частина труднощів, з якими стикаються роми сьогодні. Попри це в громадах є люди, які не лише самі долають ці виклики, а й допомагають іншим, створюючи можливості для інтеграції та розвитку.

ZMINA поспілкувалася з Олексієм Падченком та Ларисою Домченко – подружжям, яке все життя мешкає в Запоріжжі та активно працює задля захисту прав ромів. Вони заснували громадську організацію “Лачо Дром”, яка допомагає ромам долати соціальні бар’єри, опановувати професії та поступово будувати нове життя.

Про те, як роми знаходять сили жити далі в складних реаліях війни, чому важливо руйнувати стіни дискримінації, що розділяють суспільство, і як ромська громада, попри всі труднощі, допомагає Україні відновлюватися й ставати сильнішою, читайте в інтервʼю.

Розкажіть, будь ласка, про поточну ситуацію ромської громади в Запоріжжі. Як змінилося життя ромів у місті після початку повномасштабної війни?

Олексій: До повномасштабного вторгнення в Запоріжжі проживало багато ромських родин. Це були інтегровані сім’ї з дітьми, які навчалися в школах і вищих навчальних закладах. На жаль, зараз більшість із них були змушені покинути місто.

Деякі родини переїхали на Захід України, інші виїхали за кордон – до Європи, Канади чи Америки. У 2022 році до Запоріжжя також приїхали нові ромські родини, але багато з них згодом теж вирішили перебратися до Європи.

Ми активно допомагали цим людям. Зокрема, займалися підготовкою та оформленням закордонних паспортів, відновленням втрачених документів, зокрема й для дітей. Багато хто втратив документи через пожежі чи руйнування будинків на окупованих територіях.

Великий внесок у цю роботу зробила Лариса Домченко разом з іншими медіаторами. Вони допомагали відновлювати старі документи, виготовляти нові та сприяли переселенцям у подальших переміщеннях. Наприклад, ми організовували транспортування багатодітних сімей та людей з інвалідністю до потяга Запоріжжя – Львів. Вони отримували супровід до потяга, а у Львові їх зустрічали волонтери.

Сім’ям з маленькими дітьми ми видавали гуманітарні набори: дитяче харчування, підгузки, все необхідне для дороги. У 2023 та першій половині 2024 року ця допомога була особливо важливою, адже саме тоді спостерігався масовий виїзд ромських родин із Запоріжжя.

Можливо, цей відтік був пов’язаний з тим, що держава припинила виплати для переселенців, які хоч і були невеликими – 2–3 тисячі гривень, – але допомагали покривати витрати на оренду житла. Це в комплексі з іншими факторами змусило людей шукати кращих умов для життя за межами міста.

Чи відомо вам, скільки ромів приїхало на початку повномасштабної війни з окупованих територій? Це десятки, сотні чи тисячі родин?

Олексій: Люди виїжджали поступово, залежно від того, як наставала окупація українських територій. Спочатку це була Херсонська область, потім Мелітопольський район, саме місто Мелітополь. Згодом, коли ракети й снаряди почали діставати до інших населених пунктів, наприклад Степногірська, люди також масово виїжджали.

Щодо кількості, то важко назвати точні цифри, але це точно не десятки й не сотні. Ми говоримо про декілька тисяч осіб, які перемістилися до Запоріжжя. Коли родина вирішувала виїжджати, зазвичай брали всіх: і літніх людей, і людей з інвалідністю, і маленьких дітей.

Я пам’ятаю випадок, коли ми зустріли жінку, яка щойно народила. Її дитині було лише три чи чотири дні від народження, і вони вже переїхали до Запоріжжя. Ми допомогли цій родині знайти будинок, швидко зареєструватися на отримання грошової допомоги.

На жаль, такі ситуації були непоодинокими. Родини з маленькими дітьми та в складних обставинах масово залишали свої домівки, шукаючи безпеки в Запоріжжі.

Як забезпечувалася допомога ромським родинам, які змушені були покинути свої домівки через війну? З якими основними проблемами ви стикалися, допомагаючи переселенцям?

Лариса: Коли бойові дії вже дійшли за Мелітополь, ситуація була критичною. Дуже багато людей рушило в бік Запоріжжя, але питання з поселенням залишалося надзвичайно складним. Ми розуміли, що в країні бракує житла, однак зіткнулися ще й з іншим боком проблеми.

Ми знаходили ромські родини навіть у лісосмугах – без наметів, без будь-якого укриття. Вони натягували мотузку між гілками дерев, прикривали її целофаном, щоб захиститися від дощу, і так жили там разом з дітьми. Такі умови просто неможливо описати без емоцій.

Часто ці люди опинялися в пастці обставин, які не могли вирішити. Навіть приїхавши до Запоріжжя, вони не могли знайти прихисток. Ромським родинам було особливо складно: коли волонтери телефонували для влаштування просто українських родин, то місця знаходилися, але коли шукали прихисток для ромів, місць раптом не ставало.

Ми разом з волонтерами намагалися змінити цю ситуацію. Ми шукали житло, оплачували комунальні послуги, забезпечували тимчасовий притулок. Мені досі про це важко згадувати. 

Було складно з розміщенням ромських родин у шелтерах, які тоді були в садках чи школах. Їх не хотіли брати, знаєте, через стереотипи. Я не можу засуджувати, бо всі були в ступорі через війну, ніхто не знав, куди кого розміщувати чи як розподіляти місця. Але для людей, які приїхали з дітьми й сиділи під зливою чи на вітру були без теплого одягу, це стало болючим досвідом, який залишиться з ними назавжди.

Також волонтери розповідали, що під час поселення вони намагалися ставитися до всіх однаково, незалежно від того, це просто українська родина чи ромська. Але навіть серед переселенців були ті, хто не хотів жити поруч із ромськими сім’ями.

Для мене це стало великим питанням: чому люди, які самі пережили жахи війни, не хотіли прийняти поруч ромські родини, які пройшли ті самі випробування? Чому виникали ці упередження? Війна – це не той час, коли стереотипи мають бути визначальними. 

А як з гуманітарною допомогою? Роми її отримували?

Лариса: Гуманітарної допомоги було дуже багато, і люди допомагали, але для великих сімей цього часто було не досить. Уявіть, коли в родині дев’ятеро дітей, усі маленькі, потрібні і ліки, і підгузки, і багато іншого для дорослих. Це було неймовірно важко пережити.

Ми дуже вдячні нашим донорам, партнерам. З перших днів, 25 чи 26 лютого, фонд “Чіріклі” одразу почав надавати підтримку. Незважаючи на невеликі ресурси, нам вдалося забезпечити людей гуманітарними наборами, ліками та іншими життєво необхідними речами.

Для ромів, які втратили майже все, ця допомога була ковтком надії. Вони бачили, що хтось готовий підтримати їх у скрутний час. Це дуже важливо, бо багато хто приїжджав у стані повного відчаю – деяким людям здавалося, що життя закінчилося. Родини з дітьми, батьки в ступорі, не знають, що робити далі. Навіть перше спілкування і найменша допомога давали їм віру в те, що ситуація все ж може змінитися на краще.

У 2022 та 2023 році стало відомо про випадки злочинів щодо ромських родин у тимчасово окупованих областях. Вам відомо щось про випадки знущань з ромських родин на захоплених територіях чи під час евакуації звідти? 

Олексій: Так, таких випадків було дуже багато. Чоловіків часто ставили під дуло автомата, погрожуючи розстрілом, щоб змусити їхні родини віддати всі заощадження. Існує стереотип, ніби всі роми мають гори золотих прикрас чи якісь “банки золота”. Через це окупанти вважали, що можуть легко нажитися, і вимагали від ромських родин віддати все цінне – гроші, прикраси, усе, що могли знайти.

Я пам’ятаю одну історію, коли окупанти показово принижували батька перед його родиною. Його вивели з будинку, поставили під автомат і змусили дітей та дружину на це дивитися. Родина, звісно, віддала все, що мала, але цей процес був настільки жорстоким і принизливим, що залишив глибоку травму.

Окупанти використовували такі методи не лише для наживи, але й для того, щоб зламати дух людей, налякати їх і показати свою “владу”.

Лариса: Ми збирали такі історії, і деякі з них увійшли до нашого документального фільму. Не всі деталі цих історій були озвучені на камеру: люди бояться, бояться за себе і за свої родини. Одна з жінок розповідала свою історію, її просто неможливо слухати без сліз. На одному з блокпостів у Василівці в неї мало не забрали сина – маленького хлопчика, якому було лише три роки. Окупанти, ймовірно мусульмани, чіплялися до її зовнішнього вигляду, вимагали, щоб вона вдягла хіджаб: у неї темний колір шкіри, тому вони подумали, що вона теж мусульманка. Один з них вирвав дитину в неї з рук і кудись пішов. Жінка благала віддати їй сина і погоджувалася на їхні вимоги, тільки щоб повернути дитину.

Це лише одна з багатьох жахливих історій. Люди переживали величезний стрес і приниження, але водночас вони боялися розповідати все публічно. Зараз ромські родини стикаються з новими викликами – їм складно облаштуватися на нових місцях, знайти житло, забезпечити родини, адже на все це потрібні кошти.

Внаслідок бойових дій багато ромських родин втратили свої домівки: частина з них залишилася на окупованих територіях, а деякі – пошкоджено й зруйновано. Що з цим робити? Чи допомагав хтось відновлювати ці будинки?

Олексій: На жаль, наслідки бойових дій дуже трагічні для ромських родин. Багато будинків було зруйновано: деякі повністю, коли навіть даху не залишилося, а інші – частково, наприклад коли вибиті вікна чи двері. Фонд “Чіріклі” допомагав з частковим відновленням житла – змінювати склопакети та робити невеликі ремонти дахів.

Дуже багатьом ромам уже немає куди повертатися, бо їхні будинки на тимчасово окупованій території повністю зруйновано. Часто на ці домівки навіть не було документів, бо роми купували житло без офіційного оформлення – просто за розпискою від попереднього власника. Через це зараз постає безліч проблем: якщо навіть люди повернуться, то не зможуть отримати компенсацію чи відновити свої права на ці будинки.

Ця ситуація не стосується лише ромів: частина жителів невеликих сіл також не має документів на своє житло. Часто будинки будували ще діди чи батьки, і офіційне оформлення ніхто не робив.

Лариса: Але люди, попри всі труднощі, не втрачають оптимізму. Вони кажуть: “Ми відбудуємо все своїми руками, сусіди допоможуть, головне – повернутися додому”. Найважливіше зараз, щоб закінчилася війна.

Питання відбудови житла ще неодноразово спливатиме в майбутньому, тому важливо знайти рішення для тих, хто не має юридичних доказів права власності, окрім свідчень сусідів чи інших людей. 

Олексій: Окрім руйнувань, російські обстріли несуть ще більше горе – я кажу зараз про родини, які втратили близьких людей. Ця ситуація значно складніша. Один з найболючіших випадків – п’ятирічний хлопчик, який залишився зовсім один після того, як втратив батьків, дідуся та бабусю. Ця дитина врятувалася дивом і довго перебувала в реанімації. Ромські діячі організували збір коштів, і за кілька днів вдалося зібрати необхідну суму на його лікування.

Дитина зараз продовжує лікування у звичайній палаті, і ми шукаємо можливості для підтримки. Хлопчик не залишиться сам – далекі родичі взяли його під опіку, щоб він виріс у сімейному середовищі, а не в дитячому будинку. Ми будемо намагатися й надалі допомагати цій родині, щоб забезпечити їм необхідні умови для життя.

На ваш погляд, які потреби переселенців, зокрема з-поміж ромів, залишаються невирішеними?

Олексій: Насправді проблеми внутрішньо переміщених осіб однаково гостро зачіпають як ромські родини, так і всіх інших громадян. На жаль, більшість тих сімей, які змушені були переїхати через війну, досі не отримують належної допомоги. Соціальне житло не надається, і ситуація залишається незмінною. Люди, які знайшли тимчасовий прихисток у шелтерах, здебільшого отримали його завдяки громадським організаціям, а не державі.

Складається враження, що держава фактично відсторонилася від цієї проблеми. Багато людей змушені ризикувати своїм життям, повертаючись на окуповані території, бо в них просто немає іншого виходу. Додатково ситуацію ускладнює те, що, якщо ВПО отримують мінімальний дохід, їм припиняють виплачувати допомогу. І тоді цих коштів катастрофічно не вистачає.

Для оренди двокімнатної квартири без ремонту в Запоріжжі сьогодні потрібно сплатити 6–8 тисяч гривень, і це без урахування комунальних послуг. Тож, щоб покрити хоча б базові витрати на житло, необхідно отримувати допомогу обом батькам. А зростання цін на продукти ще більше ускладнює ситуацію – на харчування коштів просто практично не залишається.

Люди намагаються знайти тимчасові підробітки, але це не є довгостроковим рішенням. Усе це лише частково маскує проблему, яка залишається нерозв’язаною в глобальному масштабі.

Ми розуміємо, що пріоритетом зараз є перемога у війні, але не можна забувати про потреби ВПО. Цим людям конче необхідна допомога, адже вони не мають інших джерел підтримки.

Оскільки ви безпосередньо допомагаєте ромам-ВПО працевлаштуватися, хотіла б дізнатися вашу думку про таке: які конкретні заходи могла б запровадити держава, щоб розв’язати ті проблеми, про які ми говорили до цього? Як можна розширити наявні програми професійного навчання, щоб допомогти ВПО швидше інтегруватися в нових громадах?

Олексій: Розв’язання цієї проблеми потребує синергії між українською державою та Європейським Союзом. Спільними зусиллями необхідно створити механізми підтримки не лише для ромських переселенців, але й для всіх ВПО. Наприклад, підприємства, які працевлаштовують переселенців, могли б отримувати певні заохочення – податкові пільги чи інші “бонуси”, що стимулюватимуть роботодавців активно допомагати таким родинам. Уже зараз є певна компенсація за працевлаштування ВПО.

На додаток до цього різні фонди вже впроваджують програми навчання швидких професій для переселенців. Ці ініціативи необхідно розширити й масштабувати, щоб надати людям можливість отримати професії, які мають попит, та інтегруватися в громади на нових місцях проживання. Якщо ж залишити людей у нинішньому стані, то в майбутньому ми можемо зіткнутись із ситуацією, коли ромські родини будуть змушені шукати засоби для виживання, зокрема через жебрацтво чи інші крайні методи.

Це може викликати негативну реакцію в суспільстві, що призведе до зростання напруженості, дискримінації або навіть, не дай Боже, виявів насильства. Саме тому важливо запропонувати переселенцям різноманітні проєкти та надати їм можливості для інтеграції. Йдеться про здобуття професій, які відповідають потребам регіону, де люди зараз проживають, а також про зацікавлення підприємців у працевлаштуванні цих людей.

Наприклад, для переселенців, які реєструються як ФОПи, можна передбачити тимчасові податкові канікули. Це дозволить людям інтегруватися, почати заробляти кошти та облаштовувати своє життя. Такі ініціативи є критично важливими для розв’язання нагальних проблем і забезпечення стабільного майбутнього для ВПО.

Лариса: Наш центр “Лачо Дром” реалізовував проєкти з перекваліфікації, де люди здобували швидкі професії, багатьом вдалося знайти роботу. Хтось працює у сфері перукарства, дівчата зайнялися б’юті-індустрією, навіть приймають клієнтів удома.

Життя стало трохи легшим у порівнянні з початком війни. У людей з’явилася певна стабільність, якщо це взагалі можна так назвати в цей складний час. Але знаєте, що вони кажуть? “Ми знайдемо вихід з будь-якої ситуації, аби тільки бути в Україні. Тут, де б ми не були, – ми вдома”.

Вони навіть не уявляють, що сталося б, якби залишилися на захоплених росіянами територіях. Є багато страхів, і серед них – ймовірність опинитися в окупації знов. Вони кажуть: “Ми виїдемо, якщо так станеться. Ми не зможемо жити серед тих, хто завдав болю людям, хто приніс втрати, особливо серед дітей”. Люди готові знову шукати житло та роботу, але лише в Україні, на своїй землі».

Яна Радченко, інформаційний ресурс Центр прав людини ZMINA