Header background image
Preloader desktop icon Preloader mobile icon
Ромський воїн Іван Плетенко з Кам’янського
18:31
2 листопада 2022 р.

Ромський воїн Іван Плетенко з Кам’янського

Двадцатисемирічний Іван Плетенко розповів нам свою історію життя та про те, як пішов захищати Україну. 

Родом наш герой з міста Кам’янське Дніпропетровської області. Дитинство в Івана будо найпростішим – «таке як у всіх», каже чоловік. Закінчив школу, потім поступив у середнє спеціалізоване училище та отримав спеціальність «слюсар-автомеханік». До війни Іван працював механіком, ремонтував автомобілі.  Але основна його робота була на Дніпровському заводі. Одружений, разом з жінкою виховують маленьку, майже трьохрічну донечку, яку звати Мілана. 

Про війну майбутній воїн дізнався з новин. Особисто Іван, на щастя, вибухів не чув на початку, але згодом в усьому переконався коли вже оголосили про початок війни: «Перша думка, яка в мене з’явилася, – це думка про те, що хотілося в ту ж мить поїхати та всіх цих нелюдей повиганяти з нашої землі. Час проминув, так і сталося. Також, в першу чергу, думками я дуже хвилювався за свою родину. Я дуже боявся за них. Пізніше вже мої родичі поїхали за кордон, а моя сім’я, саме моя жінка та моя донечка залишилися тут, вдома, щоб підтримувати мене».

На запитання, чому саме Іван добровільно вирішив піти в лави ЗСУ, він відповів: «Я громодянин своєї країни, а значить я повинен віддати борг своїй державі та родині. Захищати їх – це і є мій борг перед країною та сім’єю». Іван пішов в місцевий Кам’янський (бувший Дніпродзержинський) військкомат. Але спочатку його не брали добровольцем: відмовляли та казали «зараз ти нам не потрібен, ми тобі перетелефонуєм». Але на цьому наш герой не зупинився, він всеодно наполегливо, майже кожного дня, приходив та стукав у всі двері. От тоді вже його і взяли. 

Сім’я відреагувала дуже сумно, казали що Іван божевільний, питали «навіщо?», дуже переживали за нього та не хотіли відпускати на фронт. Іван розповідає: «Доньці я пояснив все як треба – сказав що поїхав у Київ по роботі у відрядження. Я не став їй розказувати куди я поїхав насправді та навіщо, адже вона зовсім маленька, дещо може і не зрозуміти, а травмувати її я не хотів. За весь час служби я спілкуюся з нею кожен день, аби вона не сумувала і не скучала».

Про те, де вже Іван побував та що саме робив на фронті, військовий відмовився розказувати, мовляв: «Вибачте, але я підписав військовий документ про нерозголошення військової інформації. Коли я вперше попав на фронт, я не боявся, не сумував, я отримав тільки багато адреналіну. Я зрозумів, що тут я повинен стати серйозним, адже тепер саме від мене залежить чиєсь життя. А щодо страху… я це розумів ще коли приходив до військкомату. Тому не піддавався цьому почуттю».

Наразі воїн знаходиться в госпіталі на лікуванні через те, що в нього контузія. А трапилося це тоді, коли «120-ка» міномет розірвався поруч біля Івана. Лікарі кажуть, шо він народився в сорочці і все буде добре. Також Іван просить допомоги у волонтерів, каже що треба не речі, не їжу, а саме техніку – дрони та тепловізори. 

Найбільше всього Іван запам’ятав саме той день коли вернувся додому зі служби. Хоч чоловік і не часто буває вдома, але тоді емоції переповняють його, коли він біля родини. Думками Іван все одно завжди з побратимами по службі: «Навіть коли я на службі, часто думаю про свою сім’ю, про дитинку, про жінку. Якщо трапиться так, шо мене не стане, як вони будуть без мене? Я розумію як боляче їм буде».

Військова служба змінила не тільки місце проживання Івана та звичний спосіб його життя, а й життєві погляди: «Зараз я стал дуже серйозним, маю цілі, виконую все впевнено, дивлюся наперед, прислухаюся до людей старших за віком та званням. З’явився навик побратимства. А до війни я був легковажним хлопцем, який ні про що не думав. Хочу щоб чим швидше закінчилася війна, впевнений – ми переможемо. Я зроблю все можливе аби після повернення додому ціле життя тільки радувати своїх близьких та бачити, як не тільки моя родина щаслива, а й вся Україна. Також хочу побажати своїм побратимам міцного здоров’я та терпіння. Це якраз те, що в нашій роботі дуже потрібно. А всім іншим воїнам бажаю поскоріше повернутися додому». 

Автор: Зіна Прокопенко, мережа EqualNet

Додати коментар

0 / 1500

Коментарі - 0

  • Немає доданих коментарів :(
Loader desktop icon Loader mobile icon