Історії війни: родина Андрейченків з Прилук

Ми вже писали про активну громадянську позицію та рішучість захищати Україну ромської родини Юлії та Богдана Андрейченків з Прилук. До Вашої уваги розповідь Юлії про ті пережиті події:

"Мене звати Юлія, наша сім’я не велика, але й не мала. Нас у родині семеро – я, мій чоловік Богдан, наші двоє синів Назар та Гліб, невістка Ксюша та маленький онук Каміль. Самі ми з Чернігівської області, проживаємо у місті Прилуки. 

Війна вплинула не тільки на нас, а й на нашу роботу, яка давала нам заробляти на шматок хліба. До війни мій чоловік працював торговим представником кондитерської фабрики. У мене був свій відкритий ФОП, я займалася своїм невеличким «побутовим» магазинчиком. Син встигав і вчитися, і працювати. Зараз важко не тільки жити, а й прогодувати сім’ю, адже роботи нема взагалі. Головне, що все одно намагаємось триматись, та не падати духом. 

Коли піднялося питання щодо виїзду жінкам за кордон, ми, жінки, вирішили залишитися тут на Батьківщині. Адже, насамперед, ми зобов’язані допомагати тим, кому гірше ніж нам. 

Як ви відреагували на оголошення «спеціальної військової операції» 24-го лютого? 

Це був взагалі великий шок. Брат чоловіка, який на той момент проживав в місті Бровари, подзвонив та сказав: «Нас тут дуже бомблять, будьте готові виїзджати». Після цих слів почалася паніка. Всі почали збиратися, складати речі, знімали всі кошти які були на банківських картках. Онукові на той момент було вісім місяців, дуже було і важко, і страшно. 

«Війна емоційно вплинула на нас та на нашу сім’ю», – пояснює Юлія . В момент, коли лунає повітряна тривога, досі охоплює паніка, яку згодом в нашій родині ми навчилися не показувати. 

Як почалася війна дуже боляче згадувати. Коли 24-го лютого по всій Україні повідомили про початок війни, ми з сім’єю вирішили виїхати в сусіднє село, де знаходилося сховище. Виявилося, те село, до якого ми приїхали «ховатися», будо окуповано оркаими, про що ми дізналися вже згодом. Нам повідомили, що будуть заходити через Прилуки і йти на Київ, на Суми, на Полтаву, та Ніжин, а виявилось, що ці нелюди йшли саме тою дорогою, де знаходилось село з бомбосховищем. 

Всі наші чоловіки (роми) стояли на місцевих блокпостах. Чоловік приїхав до нас та привіз продукти харчування, і тут пролунала повітряна тривога, одразу ж усією родиною ми побігли до сховища. Це була шоста година вечора, і просиділи ми там до пів на восьму ранку. Всю ніч, з малими грудними дітками. Ми чули цих звірів, дітям приходилося закривати рот руками. Це дуже боляче і страшно згадувати… ніч з 28-го на 1-е березня… 

Пізніше нам вдалося знайти зв’язок та зателефонувати батькам, які повідомили, що в нас є 25-30 хвилин на те, щоб виїхати з села. Отак ми одразу ж і виїхали. На жаль, в нашій пам’яті цей день залишився як найжахливіший день за все життя. 

Як почалася війна, мій чоловік разом зі старшим сином пішли до військкомату. На початку, мій чоловік приймав участь у діяльності місцевої територіальної оборони, яку пізніше розформували і приєднали до ЗСУ, а людей поставили на блокпостах. Також у нашій сім’ї є родичі, які воюють на фронту у перших лініях оборони, але вони просять не афішувати їхніх імен та не розголошувати більш детальну інформацію про них. 

У нашому місті Прилуки є громадська організація, яка займається волонтерством. Я, моя сім’я та мій чоловік приймаємо активну участь у волонтерському русі. Ми зв’язувалися з різними фондами та організаціями, максимально комунікувалися з людьми і отримували від них допомогу. Також нам вдалося зв’язатися з Міжнародним фондом «Відродження» та отримувати аж по цей день допомогу для ромів та українців. Цей фонд надіслав нам 3,5 тони гуманітарної допомоги. Ми, в свою чергу, допомагали та роздавали все ромам, багатодітним сім’ям, дітям з інвалідністю, людям похилого віку тощо. Навіть розвозили все по домівкам. Наша родина також отримала всю необхідну гуманітарну допомогу, ще нам довелося отримати довідки про статус внутрішньо переміщених осіб. 

Під кінець хочеться сказати, що від війни ми отримали тільки те, що ми навчилися цінувати своє життя та зрозуміли його цінність. Повністю прийшло глибоке переосмислення свого життя та всього, що нас оточує. Нашим захисникам із ЗСУ хочеться від чистого серця дуже подякувати. Ми розуміємо, що навіть подяка у вигляді гуманітарної допомоги – це замало, але ми щиро відаємо останнє та допомагаємо всім, чим тільки можемо. Ми впевнені, що перемога за нами!"