Header background image
Preloader desktop icon Preloader mobile icon
Історії війни: Раміна Дрімова з Києва
19:43
17 серпня 2022 р.

Історії війни: Раміна Дрімова з Києва

До Вашої уваги ще одна історія ромської родини, члени якої стали вимушеними переселенцями у Німеччині:

«Мене звати Раміна Дрімова. Мені двадцять шість років. Я та моя сім’я проживали в місті Київ. Так, саме проживали, адже, на жаль, за теперешніх обставин нам довелося покинути свою домівку. Я та мій чоловік Радік вже одружені майже п’ять років. В нас вже є одна маленька дитина – хлопчик Раміль. Та вже зовсім скоро народиться ще одна дитина. Мій чоловік родом з міста Одеса. Саме тому, ми за п’ять років навчилися жити на два міста. В мене дуже велика родина, нас у сім’ї четверо дітей. Я та моя сестра близнючка Русаліна, наш старший брат та старша сестра. Також в мене є дев’ятеро рідних племінників. 

Я навчалася в Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка, на юридичному факультеті. Закінчила бакалаврат та магістратуру, після чого працювала рік в місцевій податковій інспекції. Потім пішла в декретну відпуску. 

Останні три роки до війн ми з чоловіком займалися благодійністю по колишнім країнам СНД: Україна, росія, білорусь. Ми допомагали дітям з діагнозом спінальна м’язова артрофія, життя яких залежало від одного укола. Ми шукали міценатів та збирали кошти на необхідні ліки. Багатьом діткам вже допомогли. 

Але потім почалася війна, яка зруйнувала наше життя... Коли пролунали перші вибухи, уві сні нам здавалося, що це був грім. Через декілька хвилин в нашу кімнату забігла бабуся, яка була дуже схвильована та сказала нам: «Почалася війна». На той момент ми не могли прийти в себе після почутого та повірити у напад росії. А коли вже побачили всю паніку та метушню людей в місті, коли перечитали всі новини, почало приходити усвідомлення, що це дійсно війна. 

Так тривав перший тиждень. Тиждень нашого страху та невідомості, що буде далі. З кожним днем ситуація ставала все гіршою. Через страшні вибухи, нам з дітками на руках доводилося ховатися в підвалі. Це було дуже страшно. 

Настав час, коли ми віришили, що наші діти не повинні чути ці страшні звуки та прийняли рішення поїхати в безпечне місце всією великою родиною. Отак ми опинилися в Німеччині. 

Мій старший брат має чотирьох неповнолітніх дітей, тому він виїхав без проблем. А мій чоловік має вид на проживання в Україні, тому він також виїхав без якихось питань. 

Держава Німеччина виділила українцям тимчасові грошові виплати, ми не стали вийнятком. Також нам надали житло та влаштували на курси німецької мови, куди ходить вся наша сім’я, адже без знання німецької мови, на жаль, не вдається влаштуватися на роботу. 

Я бачила, як волонтери дуже добре ставилися до ромів та допомагали в чому тільки можна – у пошуку житла, в оформлені всіх документів та виплат, навіть знаходили роботу. 

Наразі наша сім’я почуває себе не дуже добре в Німеччині через те, що дуже сумуємо за Україною, але гріх жалітися, адже комусь ще гірше ніж нам. Але завдяки всім, навіть поганим обставинам , наші сімейні зв’язки стали набагато міцнішими, ми стали дуже дружні та вчимося жити далі, всі разом. Цінуємо кожну хвилину та дякуємо Богу за те, що дав нам змогу прожити ще один день. 

Наш син, через свій вік (2 роки і 7 місяців), не розуміє те, шо відбувається в Україні. А щодо того, як він відреагував на наш переїзд, то він навіть не здивувався, тому що він змалечку звик до постійних переїздів. 

Багатьом ромам я по цей день допомогою інформаційно, як тут в Німеччині так і в Україні. У своєму блозі в Інстаграмі я пишу пости, в яких є детальна інформація про те, як виїхати за кордон, до яких волонтерів звертатися, які документи потрібні, як приймають ромів у різних країнах Європи. Також ми збирали кошти для дуже малозабезпечених ромських сімей. 

Я намагаюся і далі розвиватися. За період війни, разом з трихологом мені вдалося створити свою лінійку косметики для волосся. Адже багато ромських дівчат завжди в мене цікавилися як відростити пишні коси. Звісно, певний процент від свого заробітку я буду відсилати на українську армію, адже за можливості треба завжди допомогати наших воїнам. 

Для людей, які залишилися в Україні, насамперед, я би хотіла побажати терпіння. Я розумію, що вони залишилися в Україні через те, що були на те поважні причини. Завдяки цьому економіка країни працює, податки платяться та країна намагається «вставати». Але все ж таки я більше схиляюся до того, що родини, які мають маленьких дітей, в першу чергу, повинні думати про безпеку своєї дитини та не наражати її на небезпеку. Європа надала всі можливості для цього. 

Наостанок, хочеться сказати велике та щире дякую нашим солдатам із ЗСУ, котрі оберігають та охороняють нашу країну від нечисті у вигляді росії. Мене дуже переповнює гордість за те, як наша країна у важкий момент зуміла об’єднатися та показати свою силу, патріотизм та мужність».

Автор: Зіна Прокопенко, мережа EqualNet

Додати коментар

0 / 1500

Коментарі - 0

  • Немає доданих коментарів :(
Loader desktop icon Loader mobile icon