Ромський солдат Віджай Чолак

Ще один боєць Збройних Сил України розповів нам свою історію. Це молодий батько, коханий чоловік, слухняний син пішов воювати за свою Батьківщину, за свою сім’ю. Хлопець, відважно захищаючи позиції у Миколаївській області, потрапив під обстріл – 200 метрів від його розташування прилетіла ракета від російських фашистів. Віджай Чолак говорить про свою участь у війні:

«Мене звати Чолак Віджай Вікторович, мені двадцять сім років. Своє дитинство я провів в невеличкому селі Молога Одеської області. Моя сім’я невеличка, складається з мами Світлани, тата Віктора, брата Івана а також сестри Стелли. З дитинства ми всі були дружні, тато бджоляр, мама працює в пекарні. Я закінчив сільську школу та одружився. В мене є кохана дружина та двоє гарних діточок. До війни я будував мости, а після школи працював в Києві на будівництві. Звісно, дізнавшись новини про початок війни, ми разом з сім’єю погано відреагували, боялись за своє життя. Практично відразу я вирішив для себе, що піду захищати Батьківщину! 

Я дуже добре знав та розумів, що там гинуть наші молоді хлопці, тому навіть думки не мав кудись тікати, моя сім’я залишилась разом зі мною, я їх відправляв в іншу країну задля безпеки, та вони навідріз відмовляються. Моя дружина каже: «Сім’я при будь-яких обставинах повинна бути разом». Моїм маленьким дітям я розказав правду про те, що коїться в нас в країні. Що це все не дуже добре, що прийшли вороги, тому батько йде захищати країну, так треба. 

Отож, 15 березня я добровільно пішов до військового комісаріату, там мене прийняли. Коли я йшов туди, в моїй голові була думка «чим я гірший ніж вони?», я добре розумів, що там на війні гинуть люди і я повинен бути поряд з ними, в одному ряду. Про те, що я пішов подавати документи у військкомат ніхто з моєї родини не знав, тільки тоді коли мене взяли на службу, я сказав: «Я йду служити».

 Відреагували вони не дуже добре, дружина та мати плакали, відмовляли мене та я все одно стояв на своєму. Згодом вони змирились з цим, вони дуже мене підтримують, завжди поряд та захищають мене своїми молитвами. Я захищаю Миколаївську область та на даний момент знаходжусь поряд з сім’єю. Я ціную кожну хвилину поряд з близькими… 

В моїй пам’яті назавжди залишиться день 31 травня. В цей день по нашій частині був приліт: 200 метрів від мене прилетіла ракета від російських фашистів. Це було вночі о 23:30, ми всі полягали спати і почули свист, зразу зрозуміли в чому справа, нас просто уберіг Бог та старі підвали. Це був мій другий день народження, тоді я дійсно зрозумів фразу «народжений в сорочці».

Тоді в мене був страх, а згодом, через декілька хвилин, сильний адреналін пішов у кров. Згадуючи ці події я розумію, що треба цінувати кожну хвилину життя, кожну хвилину, яку я провів поряд з близькими. Зараз я можу бути вдома поряд з дітьми, а через півгодини вже в дорозі до Миколаєва. Насправді, війна дійсно вплинула на мене, я став більш агресивним, зосередженим. Я не жалкую що пішов добровольцем, якби можна було повернути час назад і поставити мене перед цим рішенням – йти чи ні?… Я б все одно пішов би. 

В майбутньому я хочу повернутись живим додому, якщо на це воля Божа. Вигнати цих нелюдів з моєї країни, відбудувати все те, що вони знищили. Я бажаю Україні та її жителям, щоб вірили в нашу перемогу та щоб берегли себе, а найголовніше дітей, адже діти – це наше майбутнє. Все буде Україна!»